Пил богів

Граф Говард Хейлі, посол Британської імперії в Кіото, очікував свого часу на зустріч. Імператриця Мінорі рідко приймає відвідувачів, але графу вдалося добитися аудієнції. Він подивився на годинник, він показував без чверті з десять. На Кодокуна сенші ще немає і чотирьох ранку. «Сподіваюся, питання вирішиться ще до того, як вони прокинуться», - подумав граф. З Діаною він був знайомий, бо Натаніель був його кузеном по материнській лінії. Не сказати, що вони були близькі, просто він симпатизував прагненням Діани повернути до життя свого коханого, хоч і вважав їх марними.

Кімната очікування в імператорському палаці була зроблена в класичному стилі: великий простір із мінімумом меблів. На підлогах були татамі. Тому граф просто сидів на підлозі, як могло здатися простому обивателю, що вперше відвідав Японію, і не зрозуміло, як зумів пробратися в імператорський палац. Але в Японії так було скрізь. Мінімалізм та гармонія. Нічого зайвого, але всюди комфорт.

Тонкі двері від'їхали убік, і на порозі з'явився чоловік у кімоно.

- Її імператорська величність, імператриця Великої Японії Мінорі готова прийняти вас! – суворо промовив він.

Говард підвівся, кивнув і пішов за людиною в кімоно. Вони пройшли кілька коридорів і опинилися у величезному приміщенні, яке нагадувало те, де чекав аудієнції Говард. Імператриця сиділа в іншому кінці приміщення в оточенні радників. На імператриці було розшите кімоно. Мінорі була жінкою віком у сорок років, хоча виглядала вдвічі молодшою. Її чоловік загинув п'ять років тому під час військових навчань, а син був ще неповнолітнім і не міг зійти на престол. Тож вона була регентом. Але вона була імператрицею і всі довкола любили та шанували її.

Поруч з імператрицею сиділо дві нескоти, з обох боків. Вони ліниво розчісували свої хвости та байдуже ставилися до того, що відбувається. Їх одяг був такий же шикарний, як і в імператриці.

Радники, що оточують імператрицю, були одягнені в кімоно, але скромніші. Охоронці, що стояли ланцюгом у середині приміщення та по периметру, носили класичні обладунки та були озброєні мечами. Позаду Говарда також стояла охорона. Зброї при ньому не було, але все одно підпускати до імператриці його ніхто не збирався. Розмова вестиметься на відстані тридцяти кроків. Такі правила.

- Ваша імператорська величність, - вклонився граф. Імператриця мовчки кивнула.

- Я просив у вас аудієнції з питання, пов'язаного з Одиноким воїном, - сказав Говард. Імператриця щось тихо запитала у радників, ті так само тихо відповіли.

Говард уважно спостерігав за цим. Мінорі кивнула йому, дозволяючи продовжити.

– Близько двох тижнів тому генерал Фурукава, командувач гарнізону Одинокого воїна, затримав баронесу Британської імперії Діану фон Штанмайєр. Причому підстав для затримання не було: корабель, на якому слідувала баронеса, не перетнув кордон територіальних вод Японської імперії. Затримання сталося у нейтральних водах.

Мінорі знову кивнула.

- Через добу після цього інциденту, - продовжив Говард, - до колоніальної адміністрації африканських колоній прибув посланець від генерала Фурукави з вимогою передати під контроль Японської імперії Мозамбікську протоку і частину берегової лінії довжиною дві тисячі миль і шириною п'ятдесят в обмін на баронесу та її компаньйонів. Що буде у разі виконання цих вимог, генерал не уточнив.

На цьому він замовк, чекаючи на відповідь імператриці. Висловлювати свої домисли щодо наказу, що виходить від неї, він не став, але він, як і лорд Друїд, дотримувалися думки, що генерал просто вирішив виконати наказ із захоплення берегової лінії не розв'язуючи бойових дій.

- Мені відомо про ситуацію на Одинокому воїні, - сказала Мінорі. - Запевняю вас, що імператорський дім не має жодного стосунку до цих подій. Це приватна авантюра генерала Фурукави. Японія не має претензій на африканські володіння Британської імперії. Ми, як і раніше, дотримуємось дружньої політики із Британією.

«Зрозуміло, отже, вирішили зробити крайнім Фурукаву» – подумав Говард. Те, що це не авантюра було зрозуміло, надто зухвало для простого генерала, кинути виклик іншій державі.

- Я вас чудово розумію, ваша імператорська величність, - вклонився Говард, - але це ніяк не розв'язує питання. Наші піддані залишаються по суті в полоні у командувача Одиноким воїном. До того ж один із членів команди отримав травми, захищаючи іншого члена команди, нескота пані Міяко, яка була врятована баронесою з османського рабства.

Нескоти, що сиділи поруч з імператрицею, різко перестали розчісувати свої хвости та втупилися в Говарда. Той лише мовчки кивнув. Вони нахилилися до імператриці та щось прошепотіли їй на вухо, на що вона так само відповіла кивком.

- Я гарантую вам, що баронеса, її супутники та пані Міяко будуть доставлені в африканські колонії Британії протягом доби в повній безпеці, а винні понесуть гідне покарання, - сказала імператриця Мінору.

- Дякую вам за розсудливість, - вклонився Говард, але про себе думав інше: «Звичайно, я ж згадав нескотів, на яких ви схиблені».

- Аудієнція закінчена, - тихо промовив чоловік, що стояв поруч, який супроводжував Говарда в це приміщення.

- На все добре, - вклонився Говард і вийшов слідом за проводженим. Питання було вирішено.

* * *

Тим часом наші герої на Кодокуна сенші повільно просувалися через джунглі у бік порту Мурундава. Дирижабль при падінні перекинувся і зруйнувався. Усю команду розкидало біля місця аварії. Гіл знепритомнів, Міяко пошкодила праву руку. Діана і Дік відбулися дрібними забитими місцями, а Стефан, який так і залишився в кабіні, пристебнутим до крісла, практично не постраждав. Тіло Еріка теж викинуло з дирижабля, але на похорон часу не було. Дирижабль упав біля одного з сіл, що оточують Самотню вишню, і до місця аварії почали прибігати перелякані люди.

- Мені відкрити вогонь? – поцікавився у Діани Стефан, тримаючи переляканих місцевих жителів на прицілі.

- Ні, - похитав головою Діана, - не варто проливати кров марно.

– Але вони знатимуть, куди ми пішли, – заперечив Стефан.

– У нас патронів не вистачить! - за Діану відповів Дік, що підійшов. Він притримував Гіла. Хлопець щойно прийшов до тями. Міяко стояла поруч, але допомогти господареві не могла ніяк, вона притискала праву руку до себе.

– Як забажаєте, – відповів Стефан, опускаючи гвинтівку.

Дирижабль пролетів не більше двадцяти миль від Самотньої вишні. Шлях до порту лежав не близький і подолати його пішки за кілька годин було важко. Тому герої вирішили роздобути транспорт. Добре що добрі місцеві жителі приїхали до місця аварії на возі, запряженому конем.

- Намагайтесь триматися ґрунтових доріг, містере Море, - сказала Діана, допомагаючи Міяко піднятися в віз.

- Так точно! – відповів Стефан, беручи до рук віжки. Конячка бадьоро потягнула віз у західному напрямку. Гіл повільно приходив до тями. Голова вже не паморочилась, але була слабкість у всьому тілі.

- Господарю, - жалібно промовила Міяко, дивлячись на Гіла. Їй дісталося не менше: вся в подряпинах, на правій руці забій у районі ліктя, на передпліччі рвана рана. Діана як могла перев'язувала її, розірвавши свою сорочку, залишившись в одній куртці.

- Все добре, Міяко, - усміхнувся Гіл. – Як ви, леді Діано? - запитав він у Діани.

– Добре, – відповіла дівчина, закінчуючи перев'язку Міяко. – Тільки лівий бік ударила, болить.

Це було на світанку і до моменту, коли граф Говард Хейлі розв'язав питання в Кіото, вони подолали лише чверть шляху. За цей час кінь вимотався і вже не міг тягнути віз. Стефан відв'язав упряжку і відпустив її.

- Я думала, ви її пристрелите, - з сарказмом промовила Діана.

- Ні, що ви! - усміхнувся Стефан, - вона нам так послужила, нехай живе.

- Далі пішки? - запитав Дік. Команда була сильно пошарпана. Рука Міяко перестала кровоточити, але працювати вона не могла. Гіл уже був у строю, але все одно йому був потрібний відпочинок.

- Нам треба знайти місце для відпочинку, - сказала Діана. – Ми всі вимоталися.

- Вибачте, леді Діана, - похитав головою Стефан, - але зупинятися нам не можна. Ми можемо сховати вас з Гілом та Міяко в джунглях, а з Діком піти на розвідку та пошук транспорту.

– Не найкраща ідея, – відповіла Діана. – Вийти на дорогу ми не можемо, наша зовнішність дуже відрізняється від місцевих мешканців, перший патруль нас схопить.

– Вічно йти через ліс ми не можемо. У нас немає води, немає їжі, – наводив аргументи Стефан.

— Хоч як це не сумно, — промовив Дік, — але Стефан має рацію. Переслідувати нас вони навряд чи будуть, просто передадуть гарнізонами вказівки та чекатимуть, поки ми вийдемо до них самі.

– Хто знає, – відповіла Діана. - Але, - вона замислилася. Стефан правий, вони вразливі тут, хоч і перебувають у відносній безпеці.

- Я згодна з вами, - сказала вона, - нам потрібен транспорт, рушайте!

Кивнувши, Стефан попрямував через джунглі на захід. Дік пішов за ним.

– Як рука? - запитала Діана у Міяко, яка відпочивала, притулившись спиною до дерева.

- Краще, - відповіла Міяко, переводячи погляд з Гіла, який стояв на варті, на Діану. – Ми так швидко поїхали.

– Ми не могли забрати його тіло, – відповіла Діана. – Зараз головне врятуватись живим.

- Він після експедиції хотів до Нової британської імперії поїхати, - сказала Міяко.

– Так? - здивувалася Діана.

- Так, - кивнула Міяко, - він мені сам сказав, коли ми з монастиря їхали.

Діана нічого на це не сказала. Ерік хотів залишити Британію та Нова Британська імперія у цьому плані найкращий варіант. Опонент Британії, рада прийняти будь-кого, хто біжить зі старої імперії. Але він загинув. Чи докоряла себе за це Діана? Складно сказати. Вона намагалася не думати про це. Не думати про те, що план був сирим. Що треба було опрацювати усі деталі. Що найкраще було чекати Граймса та відповіді Британії. Хоча ні, останнє ще небезпечніше, ніж втеча. Хто знає, як вирішать ситуацію на політичному рівні. Ерік був найманцем і знав, чим ризикує, тож нічого його шкодувати!

Діана похитала головою, відганяючи погані думки.

- Леді Діана! – гукнув її Стефан.

– Ви знайшли транспорт? - запитала вона.

– Ні, – похитав головою хлопець, – але ми вийшли до дороги. Я думаю, нам краще вийти та слідувати нею, а у разі наближення транспорту, захопити його по можливості.

- Гарна ідея, - втомлено кивнула Діана. – Рушаймо.

* * *

Дорога, про яку говорив Стефан, була широким шосе. Руху на ній, на подив, не було.

- Швидше за все, це військова траса, - сказав Дік. Команда сховалась за деревами біля дороги.

– Чекатимемо чи рушимо? - запитав Гіл.

- Дорога йде на південний захід, - звірившись з компасом, сказала Діана.

- Вона може петляти як завгодно, - сказав Стефан. З заходу почувся звук транспорту, що наближається.

- Міяко! – швидко промовила Діана. Дівчина повільно попрямувала до дороги.

- Леді Діана! – заперечив Гіл.

- Містер Марлоу, - не повертаючись до Гіла, сказала Діана, - Міяко нескот, жоден японець не посміє нашкодити їй.

Дорогою рухався невеликий бронеавтомобіль, що більше нагадував паротяг. Попереду він нічим не відрізнявся від звичайного автомобіля. Капот із радіатором, швидше за все, служив засобом для охолодження пари, щоб уникнути втрати води. Передні колеса були звичайні із гумовими надувними шинами. А ось дві пари задніх були суцільнометалевими з гумовими насадками на місці шин. Дві пари задніх коліс були з'єднані з валом, який, у свою чергу, був з'єднаний з поршнем, що розташовувався в задній частині машини. Там же над поршнями знаходився і котел. Котельне відділення займало всю задню частину машини. Між котельним відділенням та кабіною знаходилося невелике бойове відділення. На його даху розташовувався кулемет у башті, що оберталася, а в ромбоподібній частині відділення були невеликі бійниці для ведення бою з ручної зброї. Кабіна також була закрита з усіх боків. Попереду, на місці вітрового скла, були бронепластини, які зараз були підняті. Над кабіною виднівся перископ, через який водій дивився на дорогу, коли бронепластини опущені.

Міяко стала посеред дороги, перегородивши шлях. Автомобіль різко загальмував. З кабіни вийшли двоє солдатів і щось запитали у Міяко.

– Дивно, з бойової частини ніхто не вийшов, – сказав Стефан, тримаючи солдатів на мушці.

– Може, там нікого немає? - запитав Дік.

– Хто знає… – задумливо промовив Стефан. - Стріляємо?

- Так, вогонь, - скомандувала Діана. Стефан і Дік вистрілили, два тіла впали на дорогу. Міяко швидко сховалась під капотом. Усі стали чекати. З бойового відділення ніхто не з'явився. Навіть бійниці не відчинилися, не кажучи вже про те, що башта з кулеметом залишалася нерухомою.

- Рушаємо, - тримаючи бронемашину на прицілі, сказала Діана. Гіл кинувся вперед, до Міяка.

- Ну куди! - вигукнув Дік, кинувшись за ним. Але з машини ніхто не з'явився.

Бойове відділення виявилося порожнім. У машині були лише водій та ще один солдат. Гіл проліз через бойове відділення до котельні. Там було дуже вузько через те, що на бортах розташовувалися ящики з вугіллям. Навіть худорлявому Гілу доводилося боком проходити до котла. Діана, Міяко та Дік зайняли оборону у бойовому відділенні, а Стефан сів за кермо. Усі три відділення: кабіна, бойове та котельня, були поєднані, і можна було легко переміщатися між ними.

Стефан зняв машину з гальм і, швидко розвернувшись на дорозі, поїхав назад, у західному напрямку. За кілька хвилин їзди йому довелося опустити бронепластини.

- Зустрічна машина! – пояснив він.

Гіл сидів у бойовому відділенні, іноді підкидаючи вугілля у топку. Міяко лягла на підлогу, поклавши голову на коліна Діані, і заснула. Дік сидів у башті, що оберталася від ручного приводу.

Машину трясло на дорозі. Гіл намагався не заснути, щоб не втратити жар в топці. Безсонна ніч повна подій давалася взнаки. Діана тихо спала, спершись на борт машини.

До заходу сонця, вони дісталися порту Мурундава.

* * *

Фурукава був розлючений. Його план полетів у прірву. Ще вдень він отримав телеграму імперським каналом. Особисте послання від імператриці. І послання було гнівним.

«Пані Міяко…» – розгублено подумав він, прочитавши телеграму.

– …Гарнізон Одинокої вишні був піднятий по тривозі, як тільки змінна варта виявила тіла вбитих, – зачитував доповідь невисокий майор з пенсне на носі. - У повітряному порту зав'язався бій, але організувати переслідування не вдалося: всі бойові дирижаблі, що знаходилися в замку, було знищено. Тішило тільки те, що зенітні батареї повітряної оборони Самотньої вишні змогли завдати серйозної шкоди противнику і викрадений дирижабль почав зниження. Де він упав, з міста видно не було, але в тому напрямку одразу вирушили солдати.

– Скільки? - запитав Фурукава.

– Три загони по двадцять осіб, пане генерале, – відповів майор, і після того, як Фурукава кивнув, продовжив. - Пролетівши вісімнадцять миль, дирижабль звалився біля одного з сіл. Місцеві жителі, бажаючи допомогти екіпажу, близько підійшли до місця аварії, чим втікачі та скористалися, вкравши у них віз із конем. Через двадцять хвилин після цього, до місця падіння прибули наші загони.

– Переслідували? – стомлено спитав генерал.

- Ні, пан генерал, - відповів майор. Ця відповідь розлютила Фурукаву.

- Як це «ні»?! – люто закричав генерал. - Ми втратили з півсотні солдат, три дирижаблі, а ви їх не переслідуєте?! Під суд!

- Пане генерале! - схвильовано промовив майор кланяючись. – Переслідувати не було можливості, оскільки свідчення свідків плуталися. Одні казали, що вони вирушили на північ, інші, що на південь, а треті взагалі про захід твердили. Ми вирішили не поділяти наші сили та посіли позиції біля місця аварії. На той час з Одинокої вишні телеграфували в інші гарнізони про втікачів. Вони європейці, до того ж поранені, далеко не втечуть.

- Майоре, - тихо промовив Фурукава, розстібаючи кітель, - зі мною зв'язалася імператриця Мінорі.

– Пані Мінорі? – здивовано перепитав майор. Чому генерал повідомляє йому про це. Хто він такий? Лише підлеглий.

- Я не впорався, майоре, - сказав генерал, підводячись зі свого крісла. Він став знімати кітель та сорочку.

- Наша імператриця, пані Мінорі, - продовжив він, - дала мені наказ, у найкоротші терміни розробити та втілити в життя план із захоплення територій Британії на півдні Африки. Я працював над ним, працював довго, і ось мені посміхнулася вдача. Ця баронеса та її товариші. Навіщо нам втрачати сотні життів, якщо ми можемо вирішити цю ситуацію без кровопролиття? Ти хотів би завтра повести солдат у бій на британців, майоре?

Майор промовчав, не знав, що відповісти генералові.

– Не хотів, звісно, – відповів за нього генерал. - Розумієш, майоре, я підвів нашу пані.

- Генерале, що ви кажете?! – вигукнув майор. – Один наказ, і ми почнемо висадку на британському узбережжі!

– Ні, майоре, – похитав головою Фурукава. – Тепер уже ні.

Він дістав із ящика танто та підійшов до майора.

- Прошу тебе, будь моїм кайсяку, - промовив генерал.

– Генерал… – здивовано промовив майор, після чого вклонився і додав з гордістю. – Для мене це честь!

Він дістав свій меч, а генерал підійшов до вікна та опустився навколішки.

- Померти на заході сонця, що може бути прекраснішим, чи не так, майоре? - промовив Фурукава, встромляючи танто собі в живіт.

Майор мовчки опустив меч на шию генерала. З глухим ударом голова впала на підлогу.