Пил богів

Сонце зникло за горизонтом, і вартовий біля воріт порту Мурундави вже відверто позіхав.

- Гей, Кайдзі! – гукнув його товариш, який стояв з іншого боку зачинених воріт. – Не клюй носом! Он, – він вказав на автомобіль, що наближається з пагорба, – зараз документи перевіряти. Твоя черга!

- Так, так, - потягаючись, відповів Кайдзі. Він дивився на світло фар автомобіля, що наближається. За машиною майнули якісь силуети, але він списав це на втому. З ранку тримають у бойовій готовності через втікачів із замку.

Машина наближалася, світло фар засліплювало.

- Гей, гальмуй! - прокричав Кайдзі, виставляючи руку вперед. Але водій і не збирався тиснути на гальмо.

- В сторону! - закричав його товариш. Солдати ледве встигли відстрибнути, машина на повному ходу врізалася у залізні ворота. Від удару її повело убік, і вона впала на бік. На мить Кайдзі здалося, що кабіна машини була порожня. Але так може бути. Він вирішив підійти подивитися і в цей момент котел вибухнув, розкидавши все навколо себе.

- Чудова ідея, леді Діана, - сказав Дік, вдивляючись у метушню, що творяться біля воріт порту.

- Дякую, містере Камерон, - відповіла Діана. Вони сховалися метрів за двадцять від воріт і зараз намагалися якнайшвидше пробігти до паркану. На місці, де ще хвилину тому була машина, підіймалась величезна хмара пари. Під час аварії вода потрапила в котел, і стався вибух. Тому британці вже давно користувалися не старомодними котлами, а надійнішими паровими турбінами з автономною подачею вугілля та води у закритий котел.

Герої підбігли до паркану метрів за п'ятдесят від воріт і швидко перелізли через нього. На їхній подив, на паркані не було колючого дроту. Просто металевий паркан висотою футів вісім. Периметр висвітлювався слабо, але постійні патрулі, які зараз збіглися до воріт, мали забезпечити належну охорону.

Поки біля воріт збирався натовп, команда повільно просувалась через склади до причалів. Як і припускав Стефан, бойових кораблів тут було небагато. Лише один корвет стояв біля далекого причалу. Інші були торгові та прогулянкові судна. Здебільшого, вітрильні, але було й кілька парових. На жаль, готових до ходу не було, але герої змогли пробратися до одного з них та проникнути на борт. Команди не було на місці, але вугілля та вода в резервуарах були, а цього було достатньо. Дік і Гіл одразу спустилися до машинного відділення і почали запускати двигун. Стефан попрямував на місток, а Міяко та Діана зайняли оборону. У порту була метушня, і корвет готувався до запуску двигунів.

- Вугілля тягають, - дивлячись у бінокль, промовила Діана. Вони з Міяко сховалися на верхній палубі.

– А навіщо на кораблі басейн, якщо води довкола, хоч відбавляй? – здивовано спитала Міяко, дивлячись на чисту воду в басейні посеред палуби. Діана посміхнулася і розгублено знизала плечима. Яхта справді вражала. Завдовжки близько ста футів, металева, але надбудови були обшиті деревом, дорогими тканинами та прикрашені дорогоцінними металами та камінням. Вона мала дві палуби в надбудовах і стільки ж у корпусі. Причому верхня палуба була над містком і являла собою шикарний басейн у вигляді раковини молюска.

Котел запустився і з труби, що йде на корму, повалив дим.

– Помітять? – схвильовано спитала Міяко, невпевнено стискаючи лівою рукою револьвер. Діана абияк пояснила їй, як стріляти з револьвера. Поки що дівчина не могла використати шаблю через поранення.

– Не знаю, – відповіла Діана. – Ми знаходимося далеко від корвета, і вони не повинні нас помітити, але звук…

Вночі на причалі тихо, дуже тихо. І хоч котел практично не видавав звуків, Діана все одно прислухалася. Ні, все тихо, для паніки немає причини.

Вона знову подивилася на корвет. Завантаження вже завершилося, і біля корабля збиралися солдати. Офіцер вказував їм різні частини порту і формував патрулі.

- Дідько! - вилаялася вона і кинулася до спуску вниз.

- Що трапилося? – схвильовано запитала Міяко.

- Залишайся тут, стеж за причалом! - крикнула їй Діана. Вона вбігла на місток.

– Ми можемо зараз відплисти? - запитала вона у Стефана.

– Ну… – хлопець почав швидко оглядати прилади. - Тяги замало, але на малому ходу можемо.

- Вони формують патрулі, для прочісування причалу. Якщо корвет вийде у море раніше за нас, то він перекриє нам шлях.

– Зрозумів! – відповів Стефан, прямуючи виходу з містка. - Я віддам швартові та почну вихід із порту.

- Добре, - кивнула Діана. У цей момент із верхньої палуби почувся постріл.

– Бій? – зупинившись, спитав Стефан.

- Сподіваюся, що ні, - відповіла Діана і пішла на верхню палубу.

Пострілів більше не було. Міяко сиділа, сховавшись біля борту.

- Що трапилося? - запитала у неї Діана. Та кивнула на причал. Там лежало тіло солдата.

- Влучно! - відповіла Діана і кинула погляд у бік корвету. З того боку сюди бігло близько десятка солдат. Ця частина причалу не освітлювалася, і вони не бачили, звідки стріляли.

- Швидко, спускаємось! - Діана поквапила Міяко з відкритої палуби. Стефан повернувся на борт за кілька хвилин. Яхта повільно почала відходити від причалу. Солдати, послані перевірити, хто стріляв, помітили судно, що йде, і відкрили вогонь, щось кричачи. Діана сховалась біля вікна з правого борту і намагалася роздивитись корвет. Корабель все ще стояв біля причалу.

Повільно яхта набирала швидкість. За десять хвилин вони покинули порт. У цей час корвет тільки почав рух від причалу.

- Міяко, - звернулась до нескоту Дівана, - сходи в машинне відділення і скажи, щоб містер Марлоу і містер Камерон вичавили з двигуна максимум.

– А, добре, – здивовано відповіла Міяко.

* * *

У машинному відділенні стояла нестерпна спека. Гілу і Діку довелося навіть роздягнутися до пояса, щоб було зручніше кидати вугілля в топку. Така яхта мала всього один котел, який подавав пару на два поршні. Розігнати їх не складало труднощів. Привід від поршнів йшов на осі гвинтів і керувався з містка. Тобто, поки що на містку не опустять важіль, який, за системою шестерень, не з'єднає два вали: від поршня та гвинтовий, судно не зрушить з місця. Самі приводи були за котлом і ні Гіл, ні Дік не могли їх зараз бачити. Шум від поршнів стояв такий, що все заглушало. Вони навіть не знали, чи стоїть ще яхта біля причалу, чи вже вони в дорозі.

- Господарю! - долинув до Гіла крик Міяко. Дівчина спустилася в машинне відділення, і затуляла вуха руками через гуркіт поршнів. Нагорі гарна звукоізоляція, що блокує весь цей шум.

- Ти чого сюди спустилася? - крикнув їй захеканий Гіл. – Давай нагору! До леді Діани!

- Вона мене сюди й відправила! - крикнула у відповідь Міяко. - Сказала, що б все вичавили з двигуна!

- Добре! - сміючись, крикнув Гіл. – А тепер давай звідси!

– Як скажіть, господарю! - відповіла Міяко і піднялася нагору.

– Вух! - видихнула дівчина, коли вийшла з галасливого машинного відділення. Тиша палуби навіть трохи тиснула на вуха. Щось зі свистом наближалося і поряд з бортом упало у воду, піднявши фонтан бризок, що обкотив Міяко.

- Що це?! – злякано закричала вона.

- Міяко, ти ціла? - висунувшись у вікно, запитала Діана.

- Так, ціла, - відповіла дівчина.

- Корвет веде вогонь, але не прицільний, - сказала Діана, - вони не знають, де ми. Давай сюди!

Діана допомогла Міяко залізти у вікно, хоч двері були не так далеко. Дівчина була налякана. Діана спробувала заспокоїти її, але черговий снаряд розірвався неподалік яхти.

Ворожий корабель був далеко, щоб виявити яхту, але промені прожекторів виловлювали з темряви хвилі, що залишалися яхтою, це дозволяло канонірам вести вогонь у напрямку яхти. Снаряди потрапляли то ближче, то далі від яхти. Світло вони не включали, лише у машинному відділенні, але його супротивник не побачить.

- Леді Діана?! – крикнув Стефан із містка.

- Сиди тут, тихо, до вікна не підходь, - сказала Діана Міяко і попрямувала на місток.

– Як скажете, господиня господаря, – злякано відповіла Міяко. Вона ще не відійшла від вибуху снаряда за кілька метрів від себе.

- Так, містере Море, - сказала Діана, зійшовши на місток. Стефан вів судно практично в сліпу, орієнтуючись лише за компасом. З рації над панеллю приладів звучав тихий японський голос. Чи то корвет з кимось перемовлявся, чи то намагався встановити зв'язок з яхтою. З команди ніхто не знав японської, так що від рації зараз толку мало.

– Куди мені вести судно? – спитав він.

- Дурбан, - відповіла Діана і збиралася вже йти, як Стефан її зупинив.

- Далеко, - похитав він головою, - ось, - він вказав на мапу, що лежала на підлозі, під ліхтариком. - Я не ризикнув підняти карту вище, щоб світло не помітили.

- Зрозуміло, - відповіла Діана, присівши біля карти.

- До Дурбана тисяча шістдесят миль, - Сказала Діана. - Це далеко?

- Так, - кивнув Стефан, - ми йдемо зараз на швидкості в сорок вузлів. Це максимум для нас, але й витрата вугілля є високою.

– Наскільки? - запитала Діана, розглядаючи карту.

– За такої швидкості запас ходу десь сімсот миль, – прикинув Стефан. - Плюс мінус п'ятдесят миль. До Дурбана не дотягнемося. Пропоную Накал. До нього чотириста сімдесят миль. Тільки є проблема.

– Яка? - запитала Діана.

- Подивіться по мапі, - сказав Стефан. - По дорозі в Накал треба пройти повз один з форпостів Японії. Якщо вони зв'язалися з ним по рації, на перехоплення могли вийти ворожі кораблі.

- У корвету запас ходу куди більший за наш, - відповіла Діана, - так що вибору немає, йдемо в Накал.

- Як накажете, - сказав Стефан.

Діана вже хотіла йти, але одне питання її мучило.

- Містере Море, можна запитати?

– Так, – кивнув хлопець.

- Звідки такі знання в мореплавстві? - запитала Діана. - Ви чудово справляєтеся з будь-якою технікою. Можете підняти в небо дирижабль, тепер легко керуєте яхтою, знаєте її запас ходу.

– Є деякі навички, – ухильно відповів Стефан. – Доводилося пілотувати повітряні судна. А із запасом ходу все просто. Тоннаж судна та швидкість дозволяють визначити потужність силової установки, а, отже, середню витрату вугілля. Те, що я вам сказав лише приблизні числа, і я вказав на похибку. Але до Дурбана ми не дотягнемо на такій швидкості. Це максимум. А корвет ще розганяється.

- Зрозуміло, - відповіла Діана, не бажаючи вдаватися в полеміку зі Стефаном. Він лише посміхнувся. Яхта продовжувала тікати від корвета.

* * *

Втеча вдалася приблизно о десятій годині вечора. Зараз було близько третьої ночі, і вони були тільки на півдорозі до мети. Праворуч, за горизонтом знаходився один з японських форпостів на острові Сузукі. Порту там не було, але гарнізон невеликого спостережного пункту був, і кілька кораблів завжди чергували поблизу. Якщо з Кодокуна сенші їм передали про наближення втікачів, бою не уникнути. Корвет, що їх переслідує, припинив вогонь. Цілити в темряві марно, а витрачати боєзапас не має сенсу. Світанок настане за годину чи навіть менше, і тоді яхта буде як на долоні. Під час перепочинку, Діана змогла заснути. Міяко залишилася на посту, спостерігаючи за вогнями корвету, який переслідує їх. Він тримався на відстані семи чи восьми миль від яхти. Мабуть, сорок вузлів була і його граничною швидкістю.

– Гей! - долинув з палуби крик Діка, - допоможіть!

Міяко миттєво вистрибнула через вікно. Діана прокинулася і швидко пішла за нею.

- Господарю! – закричала Міяко.

– Допомагай давай! - обурився Дік, тримаючи на собі напівнепритомного Гіла.

- Що з ним? - запитала Діана.

- Стало зле, - сказав Дік. – Через спеку, там жах.

- Вибачте, - тихо простогнав Гіл. Міяко з Діком занесли його до приміщення і поклали на диван.

- Заспокойтесь, містере Марлоу, - посміхнулася Діана.

- Так, кішка, - сказав Дік, - давай зі мною! Мені напарник потрібний.

- А… я? – здивувалася Міяко.

- Нікуди Міяко не піде! – твердо відповіла Діана. - Містер Мор?! – крикнула вона.

- Так, леді Діана?! – у відповідь крикнув Стефан.

- Я заміню вас біля штурвала, - сказала Діана, - а ви, будьте ласкаві, допоможіть містеру Камерону в машинному відділенні.

- А що з Гілбертом? – здивовано спитав Стефан.

– Йому зле. Певне, позначаються травми.

- Вас зрозумів! – відповів Стефан. Він віддав Діані штурвал і пішов за Диком у машинне відділення.

Діана мала досвід пілотування повітряних суден, але з морськими вона зіткнулася вперше. Тому вона просто намагалася дотримуватись встановленого курсу.

Міяко залишилася з Гілом. Йому було погано: у голові паморочилося, нудило. Нещодавній струс мозку, сильний удар при падінні, весь день і півночі біля котла. Ось організм і дав збій.

Свіже повітря з палуби, м'який диван, все це допомогло йому швидко прийти до тями.

- Як ви, господарю? – схвильовано спитала Міяко, коли Гіл зміг сісти на диван.

– Все добре, – усміхнувся він, – просто голова запаморочилась. Там, унизу, шумно і жарко, а я ще не зовсім прийшов до тями після того удару, - він постукав пальцем по голові.

Міяко хижо вишкірилася:

- Треба більше їх горлянок перегризти! - прошипіла вона.

– Ні! – різко крикнув Гіл. Так, що Міяко стиснулася від переляку.

- Вибач, - сказав він, обіймаючи дівчину, - я не хотів тебе налякати. Зрозумій, – почав він, погладжуючи її по голові, – вбивства нічого не вирішать. Вони були солдатами та виконували наказ. Я впевнений, що вони не хотіли нашкодити. Ні мені, ні тобі, ні леді Діані.

Гіл і сам насилу вірив у це. Так, солдат під неволений, але це не знімає провини за його гріхи.

- Але ж вони самі зробили вам боляче, - сказала Міяко, уткнувшись у плече Гіла.

- Їх треба пробачити, - відповів Гіл.

- Нерозумно, - відповіла Міяко.

- Справа по борту вогні! - крикнула Діана. Гіл підвівся і підійшов до вікна. Справа справді виднілися вогні. Якщо це бойовий корабель, він йде курсом на перехоплення. Корвет тримався трохи позаду, і його було видно з лівого борту.

– Корвет? - запитав Гіл.

– Не думаю, – у відповідь крикнула Діана. Хлопець попрямував до містка, щоб баронеса не кричала. Міяко пішла за ним.

- Дуже далеко для корвета? – спитав він.

– Ні, – похитала головою Діана, – надто швидко йде. Швидкість явно вища, ніж сорок вузлів.

Корабель швидко наближався, хоч у темряві було видно лише вогні.

— Корвет нас погано бачить, може, і цей не помітить, а пройде стороною? – припустив Гіл.

- Не думаю, - відповіла Діана, - хоча... можна щось зробити.

Вона закрутила штурвалом ліворуч. Яхта різко нахилилася та пішла на поворот.

– Ой! - скрикнувши, Міяко впала на підлогу, Гілу вдалося вхопитися на поручень біля приладової дошки.

- Що це було? – здивовано спитав хлопець. Міяко піднялася, і вже стояла поруч, вчепившись у поручень.

- Маневр, - відповіла Діана. - Ви маєте рацію, у темряві вони нас не бачать. Точніше, бачить той, що нас переслідує, слідами на воді. Але якщо ми зробимо кілька маневрів, то зможемо пройти повз другий корабель.

- Що трапилося? - запитав Дік, піднявшись на місток. Він стояв, спершись на дверний отвір, тому що різкі маневри Діани не припинилися. Тепер яхта різко поверталася праворуч.

- Уникаємо переслідування! - відповіла Діана, вказуючи у праве вікно, де знову було видно вогні корабля. Тільки тепер він скидав швидкість.

– Ось… – тихо вилаявся Дік і пішов назад у машинне відділення.

– Ми йшли прямо, тому команда корвету просто передала іншим кораблям наш курс і швидкість, – пояснила Діана. – Зараз ми почали маневрувати та визначити слідами, де ми, важко. Тому перехоплювач скинув швидкість і розпочав маневр.

* * *

Час наближався до чотирьох і позаду, на сході, вже почала спалахувати перша зоря.

– Ось же! - крикнула в серцях Діана. – Ми тепер у них, як на долоні!

Вона почала різко маневрувати, постійно змінюючи курс, то вліво, то вправо. Противники не змусили на себе чекати. Корвет та легкий крейсер, який був другим кораблем, одразу ж відкрили вогонь. Завдяки маневрам Діани їм вдалося уникнути попадання першого залпу. Але якщо каноніри прорахують наступний маневр, то їм буде кінець.

– Невідоме судно, – пролунало у динаміці рації. – Говорить лінкор «Принцеса Діана»! Ви наближаєтеся до кордону колоніальних володінь Британської імперії! Негайно назвіться!

– Слава богам! - вигукнула Діана, включаючи мікрофон на рації. – каже баронеса Британської імперії Діана фон Штанмайєр! Мені та моїм компаньйонам вдалося втекти з японського полону! Ми знаходимося на борту невеликої яхти, переслідуваної двома бойовими кораблями Японської імперії.

- Леді Штанмайєр? – здивувався голос.

– Так! - гаркнула Діана. – Де ви взагалі? Я вас не бачу!

Поруч із яхтою вибухнув снаряд. Каноніри перезарядили гармати.

– Ми… – зам'явся голос, – ми тільки помітили на горизонті сплески, сліди вибухів. Вибачте, збільшуємо швидкість! Але ваші супротивники поки що поза зоною досяжності наших гармат.

- Швидше! - роздратування Діани росло, снаряди лягали все ближче. Наступного разу можуть й влучити.

- Леді Діана, це Граймс, - пролунало з динаміка.

- Містер Граймс! – радісно закричала Міяко.

- Міяко! – тихо обурився Гіл.

- Містер Граймс? - здивувалася Діана.

- Так, - відповів Граймс, - нашому послу в Японії вдалося розв'язувати питання. Вас мали відпустити, але…

- Так, - посміхалася Діана, - ми вирішили піти самі.

- Вас зрозумів, - відповів Граймс, - ми йдемо на всіх парах до вас, тримайтеся.

- Намагаємось! – відповіла Діана. У динаміці пролунала японська мова: екіпаж «Принцеси Діани» переговорювався з переслідувачами.

Лінкор уже було видно. Вони повільно наближалися. Швидкість такої махини не велика. Якщо їм вдалося розігнати його до тридцяти вузлів, то лише неймовірними зусиллями команди кочегарів.

- Все, вони відстануть від вас, - пролунало в динаміці. Вогонь припинився, а кораблі переслідування розпочали розворот.

– Що ви їм сказали? - запитала Діана.

- Те, що їм слід почути, - ухильно відповіли з лінкора.

– Вас зрозуміла, – відповіла Діана. Міяко радісно обіймала Гіла.

Яхта повільно наближалася до лінкора.