Пил богів

Машина розмірено їхала засніженим містом. Залишити обложений будинок виявилося не так складно: сержант був більш згідливий, ніж Стефан і забезпечив відхід. Щоправда, це коштувало йому правої кисті, але солдати підкорилися наказу і пропустили машину, на якій раніше їздив Стефан.

Машину вів Граймс. Діана, Міяко та поранений Семюель сиділи на задньому сидінні. А Гіл сидів на передньому. Семюель важко дихав, він втратив багато крові, і йому терміново була потрібна медична допомога. Міяко як могла, затискала його рану, а Діана притримувала голову, не даючи йому знепритомніти. Граймс іноді поглядав у дзеркало на них. Гіл же сидів і задумливо дивився на живу зброю, що лежала в нього на колінах.

- Я вбив Стефана, - тихо промовив Гіл. Граймс кинув на нього швидкий погляд і повернувся до дороги. Діана подивилася, але промовчала, а Міяко жалібно вимовила, притискаючи криваву ганчірку до живота Семюеля:

– Господарю…

- Він погрожував нам, - насилу сказав Семюель.

- Мовчіть, - тихо промовила Діана, - ви втратили багато крові.

- Чхати! – відповів Семюель. - Цей говнюк хотів убити тебе, леді Діану і навіть Міяко! Не шкодуй, що відрубав йому голову.

- Так, ви маєте рацію, - відповів Гіл, - але я вбив його не тому, що він загрожував нам. Міяко його підстрелила, і він би все одно помер, я міг просто відрубати йому руку з револьвером та й годі. Я просто вбив через те, що міг його вбити. Не залишив там вмирати, спливаючи кров'ю, а добив. Розумієте?

- Вітаю, - насилу промовив Семюель, - ти перетворився на справжнісінького покидька, яких повно на землі. Тебе більше не будуть гризти докори сумління з приводу смерті такого ж покидька як й ти. В цьому немає нічого страшного. Страшно стане, коли ти так легко зможеш убити будь-яку людину. Чоловіка, жінку, дитину, не важливо. Тоді це буде лячно.

Він замовк важко дихаючи. Гіл теж не знав, що відповісти Семюелю. Діана мовчала, погладжуючи пораненого по голові, сподіваючись його заспокоїти. Міяко щосили затискала рану Семюеля, хоча пальці вже заніміли та вона не відчувала прилиплої від засохлої крові ганчірки під ними. Граймс хотів вставити свої два центи, але зрозумів, що нічого не зможе додати до слів Семюеля. Гіл подорослішав. Як боєць подорослішав. Він переступив ту межу, коли всі люди однакові та важко натиснути на спусковий гачок. Тепер він розуміє, що є ті, кого можна спокійно вбити та совість не зволить, а є ті, кого краще не чіпати, якщо не хочеш скотитися в низ. Головне, щоб він знову не поставив знак рівності перед усіма людьми, вважаючи, що можна вбити будь-кого.

Як тільки вони проїхали ворота старого цвинтаря, машина затихла. Граймс намагався її завести, але безрезультатно. Він вийшов з автомобіля і відкрив капот. Звідти повалила пара. Оглянувши двигун, він попрямував до лівого заднього крила, під яким часто знаходиться резервуар з водою. Води було достатньо. Повітряний контур, що йде від турбіни та димоходом, обвивав резервуар, не даючи воді замерзнути на морозі. Обійшовши машину, Граймс відкрив друге крило, де розміщувався резервуар із вугіллям. Вугілля було в достатку. Вугілля в таких машинах подається по повітропроводу в турбіну, попередньо перемелюючись у крихту.

– Паливо скінчилося? - запитала Діана, коли Граймс повернувся в салон. Семюель виглядав дедалі гірше. Бліде обличчя почало набувати сірого, навіть зеленого відтінку. Заднє сидіння було залите кров'ю, він тяжко дихав.

- Ні, - похитав головою Граймс, ще раз повертаючи важіль запуску двигуна, - води та вугілля достатньо, але турбіна не запускається.

– Виходимо? - запитав Гіл, дивлячись на снігопад, що посилюється, за вікном.

- Нічого не залишається, - відповів Граймс, відчиняючи дверцята авто.

– Стійте! - заперечила Діана, - він цього не переживе, - вказала вона на Семюеля.

- Леді Діана, - спробував усміхнутися він, - я радий, що ви турбуєтеся про мене, але, - він на секунду затнувся, - я в нормі! Просто Міяко доведеться мене підтримувати. Ти зможеш? - спитав він, звертаючись до нескота.

- Звичайно! – охоче кивнула Міяко. Її сірий кожушок уже забарвився червоним від крові Семюеля, але дівчина на це не звертала уваги.

Гіл допоміг Семюелю вибратися з машини й той сперся на Міяко.

- Через цвинтар? - запитав Граймс. Гіл стояв поряд, стискаючи живу зброю в руках.

- Так, - кивнув Семюель. - Це найкоротший шлях у порт! І на цвинтарі нас не шукатимуть.

Команда попрямувала на цвинтар. Першим йшов Гіл із живим мечем у руках, за ним Міяко зі Семюелем, а Граймс та Діана завершували ходу. Граймс ніс ще й валізу з документами. Кидати його не можна було, інакше...

- Це старий цвинтар, - розголошував Семюель, часто перериваючись на кашель, - тут уже років сто п'ятдесят як нікого не ховають.

Звідки він мав сили на розмови, тільки одним богам було відомо.

- А почалося все з колоністів, - продовжував Семюель. – Першими тут ховали солдатів британської армії, полеглих боях із корінним населенням. Потім з появою поселення тут почали ховати та місцевих мешканців, а коли тут з'явився порт і місто розрослося, то й поготів.

— Ви мовчали б, — сказав йому Граймс. Сніг лахміттям падав з неба. Вітру не було, і мороз не так сильно відчувався, але Семюелю справді краще помовчати.

Гіл ішов тихо, намагаючись прислухатися до клинка, але жива зброя мовчала. Раніше він тільки чув про це, але вважав це чутками та байками, або вищою майстерністю власника. Він же був таким всього нічого.

Озирнувшись, він побачив Міяко, яка намагалася утримати високого, але згорбившись Семюеля. Дівчина зосереджено дивилася на чоловіка. Діана йшла поруч і поглядала на всі боки, стискаючи в руках гвинтівку. Граймс йшов з іншого боку, тримаючи в лівій руці валізу, а в правій револьвер і так само оглядався на всі боки.

- Все, - тихо простогнав Семюель, опускаючись на землю прямо біля одного з надгробків, - далі не зможу, залиште мене.

Це був не звичайний хрест чи косий надгробок. Пам'ятник складався з великої надгробної плити, на якій стояло кам'яне зображення чорнильниці з пером та гвинтівки, прихиленої до неї. Перед чорнильницею та гвинтівкою стояв невеликий постамент із плитою, на якій було вибито: «Нік та Тейлор. Союз куль та чорнила. Разом у житті, разом і після неї». Пам'ятник був старим і пошарпаним часом, частина напису стерлася, у місці, де було вказано прізвище.

- Семюель, - тихо промовила Діана, - ми можемо нести вас.

- Ні, - похитав головою Семюель. - Я не дотягну, залиште мене.

- Я ж казав, мовчали б, - мовив Граймс.

- Ні, - кашлянув Семюель, - я ще в машині перестав відчувати руки. А зараз і ніг майже не відчуваю. Не знаю, як я йшов.

- Може, ганчірку змінити? - опустившись поруч, сказала Міяко.

- Залиш, - відповів Семюель. - Скінчилося моє везіння, все. Я ж прошу вас, лишіть мене тут.

- Добре, - кивнула Діана, опускаючись на камінь поряд із Семюелем.

- Ви що, - важко дихаючи, сказав Семюель, - збираєтеся чекати, поки я тут кінці не відкину?

- Вибачте, що не можемо більшого, - сказала Діана. Граймс поставив валізу на землю, і Міяко змогла на неї сісти. Сам Граймс і Гіл залишилися стояти, спостерігаючи за околицями, але слідів погоні не було. Їхній автомобіль помітний, особливо в цьому районі він виділяється, але солдати були настільки деморалізовані, що навряд чи були здатні організувати погоню.

- Ви можете зробити значно більше, ніж врятувати одного самовпевненого дурня, - усміхнувся Семюель, - доставте ці документи до Лондона, - кивнув він на валізу з паперами. - Більшого мені й не треба.

– Ви такий патріот? - запитав Граймс.

- Дідька лисого! - вигукнув Семюель і закашлявся.

- Не говоріть, - жалібно промовила Міяко, - ви ж гірше собі робите.

Семюель глянув на Міяко.

— Вперше зустрічаю такого відважного нескота, — сказав він. - Хоча, ніхто раніше і не спромігся дізнатися, наскільки ви відважні. Так?

Міяко мовчки кивнула. Семюель же заплющив очі й притих. Його груди перестали сіпатися, вони просто зупинилися, а пара перестала виходити з рота.

- Семю ... - почала Міяко, але Граймс її перебив:

- Він помер, треба йти далі.

Міяко піднялася з валізи, яку Граймс одразу ж підхопив. Гіл підійшов до дівчини, яка не стримувала сліз. Діана піднялася і подивилася на мертве тіло.

- Вибачте, містер Честер, але ми не маємо часу на похорон, - сказала вона. - Спочивайте у спокої, герой Британської імперії. Ходімо, – кивнула вона Гілу та Міяко.

Кивнувши у відповідь, Гіл підбадьорив Міяко. Та щось тихо промовила, хлопець не почув, але пішла вперед. Спускаючись з пагорба, Гіл обернувся на химерну могилу. Тіло Семюеля вже почало заносити снігом. Кивнувши чи то Семюелю, чи то собі, Гіл пішов далі.

* * *

Порт Пендрагона зустрів команду повсякденною суєтою. Вантажники, клерки портового управління, всі снували туди-сюди. Хтось у поті чола працював, хтось хитався без діла.

- Містер Марлоу, вам би краще сховати клинок, - вказуючи на живу зброю, сказала Діана.

- Так, звичайно, - відповів Гіл, прикидаючи, куди можна сховати меч. Варіантів не було. Міяко похитала головою і почала знімати кожушок.

– Міяко? – здивовано спитав Гіл. Дівчина ж мовчки продовжила роздягатися. Вона зняла светр, залишившись на морозі в одній сорочці, і простягла його Гілу.

- Ось, господарю, загорніть у нього зброю і сховайте у валізу, - сказала вона. - Рівно не ляже, але навскіс, так.

- Спасибі! – відповів він, беручи светр Міяко. - Швидко одягайся!

– Ага! – весело відповіла дівчина, натягуючи кожушок. Діана лише похитала головою, спостерігаючи за картиною.

- Валізу сам потягнеш, - сказав Граймс, відкриваючи валізу. Гіл швидко загорнув клинок і поклав його до валізи. Вона ледве зачинилася. Піднімаючись, Гіл відчув сильне запаморочення. Картинка перед очима попливла.

- Господарю! - Міяко кинулася до Гілу, що похитнувся.

– Все нормально, – здавлено промовив хлопець.

- Гілберте, що з тобою? - схвильовано спитав Граймс, допомагаючи Гілу втриматися на ногах.

- Не знаю, - похитав головою Гіл, - щось слабкість накотила.

- Тоді залишіться тут, - сказала Діана, - з валізою та Міяко.

- Так, мабуть, - відповів Гіл, сідаючи на валізу.

- Добре, - кивнув Граймс, - ми з леді Діаною спробуємо знайти зговірливого капітана і швидко вийти в море. Чекайте тут.

Граймс з Діаною попрямували до причалу. Гіл та Міяко залишилися сидіти між складськими приміщеннями. Точніше, сидів Гіл, Міяко стояла поруч.

- Господарю? - обережно запитала Міяко, дивлячись на  Гіла.

- Все добре, - відповів Гіл. – Це результат дії агро. Клинок п'є мою енергію, і поки я тримаю його в руках, це не відчувається, а от як тільки відпускаю… Я й у машині відчував запаморочення, але не сильне. Зараз сильно вдарило.

- Сумно, - сказала вона, сідаючи навпочіпки та беручи руки Гіла у свої. – Вам треба відпочити.

Він глянув на дівчину, вона сиділа перед ним, нагостривши вушка, і з вірністю та любов'ю дивилася на нього. Навіть Маргарет так ніколи не дивилася на нього. Вона дивилася з любов'ю, боязкістю, але не з вірністю у погляді.

- Мабуть, ти маєш рацію, - усміхнувся Гіл.

– І кого це до нас занесло? – почувся нахабний вигук збоку. Гіл підняв очі та побачив трьох вантажників, що стояли неподалік них. Один з них курив цигарку і нахабно дивився на Міяко.

Гіл повільно піднявся, його ще трохи хитало, але захистити Міяко він має. Жаль, що клинок захований у валізі. Гаразд, револьвер завжди під рукою.

– О, пиятика! - вигукнув лідер, його товариші просто засміялися. – І навіщо цьому пиякові така кішечка?

Він почав наближатися. Гіл потягнувся до кобури, але Міяко його випередила. Вона різко вихопила револьвер і зробила кілька пострілів у землю перед нахабою. Нахаба від переляку впав на п'яту точку і позадкував назад.

- Ти чого?! - зриваючись, закричав він.

- Мій господар не п'яничка! – люто закричала Міяко. - Він гідний джентльмен! А хто ти, обірванець?!

- Я, я, я, - майнув нахабник.

- Що тут відбувається?! – пролунав бас із-за спини нахабника. До них вийшов величезний чоловік у потертій спецівці. Він був уже у віці та в кілька разів більший за цих молодчиків. У руках він тримав величезний газовий ключ.

- Містер Стівенсон, - підводячись, пропищав нахаба, - ця дівка...

Після цих слів містер Стівенсон з розмаху заїхав ключем по зубах нахаби. Той полетів стрімголов по землі.

- Яка дівка?! - заволав містер Стівенсон. - Ти що, глист, зовсім з глузду з’їхав?! Перед тобою леді! Так й звертайся до неї належно!

- Але ж вона нескот? - виплюнувши зуби, вимовив нахаба.

Містер Стівенсон оглянув Міяко з ніг до голови, перевів погляд на Гіла, оглянув його і знову повернувся до Міяко.

- Ну і що?! - гаркнув він на нахабу. - Вона одягнена як леді, а не як повія з дешевого борделю! Отже, вона леді!

Міяко поводилася стійко. Вона, звичайно, злякалася цього велетня, але знаку не подавала. Поки що він, хоч і у грубій формі, захищав її.

- Не факт, що вона не повія! – подав голос один із посіпак нахабника.

– Попрошу! - похитуючись, заперечив Гіл. Клинок випив із нього багато сил, але він намагався триматися гідно.

– Ти що, зовсім очманів! - заволав містер Стівенсон, замахуючись ключем. Самовдоволений молодик злякався не на жарт і швидко дав деру. Його товариш, не промовивши ні слова, наслідував його приклад. Нахаба так і залишився лежати на землі, дивлячись у слід товаришам, що тікають, і пускав криваву слину на мерзлу землю.

- Вибачте моїм бовдурам, леді! - промовив містер Стівенсон з посмішкою звертаючись до Міяко. - Вони вам не нашкодили?

– Ні, – похитала головою Міяко. - Моєму супутнику не добре і ми зупинилися тут відпочити. Наші друзі попрямували до причалу, щоб зафрахтувати судно.

Стівенсон глянув на Гіла, який намагався зберегти вертикальне становище, хоча ноги підкошувалися.

- Містер, - сказав Стівенсон Гілу, - ви знайшли не найкраще місце для відпочинку! Порт кишить різного роду збродом! На жаль, якийсь зброд, – він вказав великим пальцем за свою спину на нахабу, що кепкався на землі, – працює на мене! Я Джордан Стівенсон, бригадир тутешніх вантажників! - простягаючи руку для потиску.

- Гілберт Марлоу, - відповів Гіл, потискуючи руку.

— Якщо ви не проти, я проведу вас у «Дівку яка блює», — сказав Стівенсон.

– Куди? – перепитав Гіл.

- Офіційно місцевий шинок, де збираються капітани вільних судів, називається «Весела русалка», - відповів Джордан, - але років так двадцять тому у русалки відвалився хвостовий плавець і якийсь гуморист прибив його назад, але тільки до рота русалки, так що тепер ця облізла вивіска виглядає як дівчина, що блює, а не весела русалка.

- Мило, - сказала Міяко, Гіл же мовчки кивнув.

* * *

Тим часом Діана та Граймс підійшли до закладу з цікавою назвою «Весела русалка». Над входом висіла дерев'яна постать русалки. Фарба облупилася, плавець на хвості відвалився, і хтось прибив його не до хвоста, а до рота русалки. Тому вона виглядала як страшна дівка яка блює, а не як весела русалка.

- Може, ви зачекаєте мене тут? - запитав Граймс.

- Не думаю, що там гірше, ніж тут, - оглядаючи кількох п'яних, що валяються біля входу, відповіла Діана.

- Ви маєте рацію, - усміхнувся Граймс, першим крокуючи у відчинені двері шинку.

Приміщення виглядало своєрідно. Різношерсті столики, такі ж стільці, шпалери на стінах подекуди були обдерті. Відвідувачів не було. Тільки один чоловік похилого віку в старому потертому мундирі британського флоту спав на барній стійці. Бармен, одягнений у поношену і явно не свіжу картату сорочку, протирав келихи брудною ганчіркою. Який у цьому був сенс ні Діана, ні Граймс не розуміли, але підійшли до стійки.

- Доброго дня! - з усмішкою промовив Граймс. Бармен глянув на нього втомленими очима, перевів погляд на вікно.

- Вже день, - стомлено мовив бармен.

— Ми хотіли б зафрахтувати судно, — посміхаючись, продовжив Граймс. – Вантажники порадили звернутися до вашого закладу, бо тут можна зустріти капітанів судів.

– Як бачите, – почав бармен, – тут немає нікого. Та й кого ви хотіли зустріти тут першого січня? Хоча… – він глянув на сплячого чоловіка. - Гей, Джокер! – загорлав бармен на все горло. Чоловік, застогнавши, ледве підняв голову.

- Нік, гімнюк, - прохрипів старий перегаром, - чого розорився?!

– Це Джокер! – промовив бармен Граймсу. - Як його звуть по-справжньому, не знаю. У нього стара субмарина, але ще на ходу. Принаймні місяць тому точно була.

- «Красуня Пе» завжди в строю! - гордо мовив Джокер, підводячись зі стільця. - Дозвольте представитися! Віцеадмірал британського флоту, Мітчелл Салліван до ваших послуг!

Як би це не було дивно, але Граймс зміг розглянути на його старій, потертій і подекуди рваній формі відзнаки віцеадмірал.

– Ви віцеадмірал британського флоту? - запитав у Саллівана Граймс.

- Так точно! - викарбував той. – Тридцять років служби на британську корону, кар'єра псу під сраку внаслідок цієї незалежності та сімнадцять років пияцтва змінного з рідкісними заробітками. Але запевняю вас, моя крихітка завжди у чудовому стані!

- Ми йдемо на Кубу, - сказала Діана, - вона дотягне?

- Неодмінно! - викарбував Салліван. Граймс похитав головою і поманив Діану убік.

- Якщо його «Красуня Пе» виглядає, так само як і він, - тихо промовив Граймс, - то краще нам пошукати інший варіант.

– На жаль, ми не маємо часу на пошуки інших варіантів, – відповіла Діана, оглядаючи порожню залу.

- Ви маєте рацію, - кивнув Граймс і, повернувшись до Саллівана, з усмішкою промовив: - Показуйте свою «Красуню»!

- О, ви не пошкодуєте! - відповів Салліван, та хиткою ходою, попрямував до виходу. Діана з Граймсом попрямували слідом.

На вулиці вони зустріли Гіла та Міяко у супроводі значних розмірів вантажника, який ніс валізу.

- Містер Марлоу? – здивовано спитав Граймс.

- Містер Граймс, леді Діана, - з усмішкою промовив Гіл, - містер Стівенсон люб'язно погодився допомогти нам дістатися цього закладу.

- Доброго дня, леді, - поштиво поклонявся Стівенсон, опускаючи валізу на землю. — Як я розумію, це ваші друзі? - запитав він у Міяко.

- Так, - кивнула дівчина. Діана з подивом подивилася на нескота, зараз вона трималася як справжня аристократична леді.

- Що ж, - сказав Стівенсон, - тоді удачі вам і ще раз перепрошую за моїх бовдурів!

- Щось трапилося? – насторожено спитав Граймс.

- Дрібниця, - відмахнувся Гіл. Йому вже було набагато краще, запаморочення практично минулося.

- Спасибі за допомогу! – чемно мовила Міяко Стівенсону.

Попрощавшись, той пішов.

– Ви знайшли судно? - запитав Гіл у Діани та Граймса.

- Судно?! – перепитав Салліван. - Ні! Ви знайшли чудовий корабель, а не якесь жалюгідне судно!

- Відчуваю, що подорож буде веселою, - сказав Гіл. Діана мовчки кивнула, підтверджуючи його слова.