Пил богів

«Красуня Пе» була старою субмариною і раніше мала назву «Королева Єлизавета». Салліван стверджував, що «Красунькою» її назвала команда. Тому стара назва була збита молотками, від неї залишилися лише силуети букв, а нова вибита заклепками.

Потужна парова турбіна разом із резервуарами вугілля, водяними та повітряними займала третину корпусу. Хоч як це парадоксально, але й під водою субмарина йшла на паровому двигуні. Весь дим видувався з турбіни потоком повітря і проходив через низку фільтрів. Таким чином, на кораблі не відчувався гар. Точніше, мав не відчуватися, але повітряні фільтри на «Красуні» давно не змінювалися і легкий запах гару вже в'ївся в корпус. Водяні фільтри, що очищають забортну воду для турбіни, та опріснювачі справлялися краще. Принаймні субмарина повільно, але впевнено йшла вперед. Дивно, але екіпаж складався виключно із Саллівана. Він один постійно бігав субмариною, перевіряючи турбіну, помпи, фільтри, наявність течі та коригуючи курс. Вночі він спить лише по кілька годин, але свою «Красуню Пе» веде впевнено.

Під водою «Красуня» могла перебувати лише добу, після чого їй треба було спливти, провітрити приміщення та наповнити резервуари з повітрям. На це треба було дванадцять годин. Потім знову добу під водою.

Єдиним мінусом була спека. Коли турбіна працює, субмарина перетворюється на справжню філію пекла на землі. Температура на борту підіймалася до ста десяти градусів за Фаренгейтом. Винести таку спеку було тяжко. І найприкріше було те, що на Атлантиці розразився найсильніший шторм, що не припиняється вже третю добу. Вийти на палубу і хоч трохи відпочити було неможливо. Тому залишалося лише одне, сидіти у розпеченій субмарині. Граймс і Гіл дозволили собі роздягнутися до пояса. Діана та Міяко так не могли. Хоча Міяко і так роздяглася до сорочки та спідньої білизни, чим сильно здивувала Діану, але дівчина заявила, що краще вона посоромитися трохи, ніж буде париться в штанах.

- Може, ти хоч щось накинеш? - розкинувшись на ліжку, запитала Діана у Міяко, яка сиділа в одній сорочці та спідній білизні на своєму ліжку. Діана була в штанах та сорочці.

– Спекотно… – жалібно простягла Міяко, намагаючись розігнати гаряче повітря помахами хвоста.

- Я розумію, але якщо зайде Гілберт чи містер Граймс? - запитала Діана. І у двері каюти постукали.

- Прикрийся! - прошипіла на Міяко Діана, кинувши їй свою куртку. - Так, увійдіть! – голосно промовила вона.

- Можна? - прочинивши двері, поцікавився Гіл.

- Так, звичайно, - кинувши погляд на Міяко, яка прикрилася курткою, відповіла Діана.

- Міяко, ти б не могла вийти? - запитав Гіл. - Містер Граймс зараз на містку, стежить за приладами навігації, вони останнім часом стали погано працювати, а містер Салліван копається біля турбіни. Так що ти можеш поки що посидіти в нашій каюті, мені треба поговорити з леді Діаною.

Кают було кілька. Екіпаж субмарини становив лише сімнадцять осіб, включаючи капітана. Капітан мав окрему каюту, а решті членів екіпажу доводилося тулитися в чотирьох каютах, кожна з яких розрахована на чотирьох матросів. Звичайно, зараз кожен міг оселитися у своїй каюті, але Діана не ризикнула залишати кожного наодинці. Верхні ліжка можна було зняти, що було зроблено для більшої зручності.

- Так, звичайно, господар, - сказала Міяко і вийшла з каюти. Гіл провів їй поглядом.

- Щось сталося, містере Марлоу? - запитала Діана, сідаючи на ліжку. Жестом вона вказала на ліжко Міяко, дозволяючи Гілу присісти.

- Дякую, - відповів той, сідаючи. - Я з приводу експедиції. Як я зрозумів, вона завершена? Слід вів у Нову Британію, але тепер нам шлях туди закритий.

- Як вам сказати, - почала Діана, - зараз наше завдання доставити документи до Британії, а експедиція поки що відкладається.

- Вибачте, леді Діана, - почав Гіл, - але своєї мети я досяг, і якщо ми повернемося в Лондон, ми з Міяко не будемо продовжувати експедицію. Насмілюсь собі нагадати слова містера Камерона: ми наймалися до Тибету, а зараз ми біжимо з Нової Британії.

— Я розумію, що тепер ви маєте живу зброю і саме це допомогло нам втекти як з палацу графа Меллоні, так і з Пендрагона, але… — вона зам'ялася. - Я сподівалася, що ця експедиція увінчається успіхом. Час минає, містере Марлоу, розумієте? - Гіл мовчки кивнув.

– Я вас розумію, – відповів хлопець, – але шукати наосліп… – він знизав плечима. – Нова Британія була нашою останньою зачіпкою. Примарною зачіпкою. Я не проти допомогти вам, але я не знаю, як. Ви витратили п'ять років свого життя на пошуки порятунку для нього. Ви навіть не знаєте, чи це допоможе, і все одно шукайте. Це гідно поваги, але треба знати, де шукати, а зараз…

Він замовк, розуміючи, що починає перегинати ціпок. Діана все це знала і розуміла, що час минає, якщо вже не минув. Тож пошуки треба продовжувати. На Кубі мають бути архіви, можна поритися в них, пошукати згадки. Так, примарна надія, але в неї нічого іншого не лишається.

- Колись ви запитали мене, що чекає Міяко після того, як я отримаю живу зброю, - сказав Гіл. - Зараз ми на втіках і їй загрожує небезпека. Вибачте, але я хочу закінчити експедицію на Кубі, і повернуться до Лондона. Разом із Міяко. Повернутись до Маргарет.

Він замовк. Так, зараз їм вів егоїзм. Він обіцяв Діані допомогти з пошуками божественної зброї, але пошуки зайшли в глухий кут. І не просто в глухий кут, вони завели їх на арену політичних ігор. На арену, звідки мало кому вдавалося піти живими. Особливо якщо ти, лише піщинка під колесами локомотива історії. А Гіл не хотів ні для себе, ні для Міяко долі піщинки. Залишити все на волю сильних світу цього, повернутися в Шотландію, забрати Маргарет, одружитися з нею і побудувати два будинки в передмісті Лондона. Для себе та Міяко. Міяко багато натерпілася, вона заслужила тихого та щасливого життя. Гіл хотів просто реалізувати усі свої мрії. До того ж з грошима, подарованими Стефаном, це не складно. Стефан. Адже Гіл навіть і не здригнувся, вбивши його. І хто він тепер для нього? Ворог чи благодійник?

- Маргарет, - тихо повторила про себе Діана і згадала про лист. Адже він їй обіцяв.

- Містер Марлоу, - почала вона, - я мушу вам дещо повідомити.

– Що? – здивувався хлопець.

- Ще коли ми були в полоні на Кодокуна сенші, - сказала Діана, - містер Граймс привіз із Лондона один лист. Цей лист Маргарет адресувала вам.

– Мені? – перепитав Гіл. - Але чому ви його мені не віддали?

– Тому що я прочитала його, – відповіла Діана.

- Що, вибачте? - здивовано перепитав Гіл. - Я думав, у вищому суспільстві вчать, що читати чужі листи, як мінімум, не чемно!

- Тоді були інші обставини! – суворо відповіла Діана.

- Я пам'ятаю, які тоді були обставини, - відповів Гіл, - але це не дає вам права читати мої листи!

– Як керівник експедиції, я маю право читати будь-яку кореспонденцію. Будь-яку! – відповіла Гілу Діана. - До того ж - зім’явшись, почала вона, - зміст листа вам не сподобатися, - вона дістала листа зі свого щоденника і простягла його Гілу. Той відкрив конверт і почав читати.

«Дорогий Гілберт!

Не знаю з чого почати. Я люблю тебе. Кохаю усім серцем! Мені втішно було читати про твоє життя в Лондоні та про твою любов до мене. Зараз ти йдеш до своєї мрії разом із баронесою Штанмайєр. Сподіваюся, ти досягнеш її»

Прочитавши ці рядки, Гіл мимоволі посміхнувся. Рівний і красивий почерк Маргерет, як же він скучив за нею. Він уявив, як вона сидить за столом і виводить слова на папері, зачесавши волосся за одне вухо.

«А я… батько з кожним днем стає все нестерпнішим. Любий Гілберт, як я жалкую, що не збігла з тобою. Що тоді вирішила залишитись і чекати на тебе. Як я помилилася! Жити в батьківському будинку всі ці роки було нестерпно важко! Хай би ми з тобою жили в орендованій кімнаті, але ми були б разом! Можливо, тепло домівки притупило твоє бажання мати живу зброю»

Бажання мати… Хто знає, можливо, розмірене життя з Маргарет у Лондоні справді притупило б це бажання і вони просто були б разом. Гіл іноді думав про це, але вона сама відмовилася їхати з ним, і йому нічого іншого не лишалося, як продовжувати пошуки.

«Ти так красиво описував дітей своєї господині, що я мимоволі почала замислюватися про наших дітей. Якими вони були б? Я мріяла про дівчинку та хлопчика. І щоб хлопчик був старшим! Він би дбав про молодшу сестру, любив її»

«Діти в нас будуть», – подумав Гіл, читаючи ці рядки. Діти від коханої жінки, що може бути кращим? Шлюби укладаються з різних причин. Користь, злидня, воля батьків. Гіл це розумів, він знав, що такі сім'ї нещасні, хоч і мають дітей. Але він завжди згадував господарів, у яких винаймав кімнату в Лондоні. Вони любили одне одного та своїх дітей. Про таку ж сім'ю мріяв і Гіл. Любляча Маргарет, яка виховує їхніх дітей у їхньому будинку. До цієї мрії залишилося трохи, зовсім трохи.

«Любий Гліберте, пробач мені. Мені боляче говорити тобі про це, але ти вже помітив, що я говорю про нас у минулому часі. Це недарма. Батько видає мене заміж»

У Гіла попливло перед очима, хитаючись, він опустився на підлогу.

- Містер Марлоу, з вами все гаразд? – схвильовано спитала Діана, кинувшись до Гіла.

- Все нормально, - здавлено промовив Гіл, і глянув на аркуш паперу. Літери все ще розпливалися. Ні, Маргарет не могла це написати. Вона виходить заміж. Абсурд! Ні, її видають! Так, її збираються видати! Виходить, вона втекла. Так, вона втекла і зараз чекає на нього в Лондоні! Так, все саме так!

Він знову почав читати.

«Це син фабриканта з Уельсу. Батько колись врятував його батькові життя і тепер, на подяку, мене віддають за нього заміж. Я була у розпачі та готова була бігти до Лондона, до тебе. Але, зустрівши його, не змогла. Він такий самий заручник своїх батьків, як і я. Я готова була зустріти ненависть у його очах, але зустріла розуміння та жаль. Я не змогла залишити його наодинці з горем. Пробач і зрозумій. Я любитиму тебе все життя. Мрія про невелику лондонську кімнату, яка стала нашим будинком, залишиться лише мрією. Наші діти не народяться, і мені боляче від цього. Вибач мені, я змушена вийти заміж за іншого. Ні, не так. Я мушу підтримати його у нашому спільному горі.

Вже не твоя Маргарет. Клянуся, я тебе любитиму»

Дочитавши листа, Гіл ледве підвівся з підлоги.

- З вами все гаразд? - запитала Діана. – Я розумію, ваша наречена вчинила неправильно, вона мала…

Діана ще щось говорила, але Гіл її вже не чув. Йому не здалося, це справді написала Маргарет.

- Ні, зі мною все гаразд, - сказав Гіл, і свої власні слова він чув, як крізь вату. - Мені просто треба побути наодинці, трохи.

Просто побути на самоті. Адже всі його мрії впали, розвалилися. Мрії про будинок, про весілля на Маргарет, їхніх дітей. Все це нічого не варте. Цього не буде. Немає сенсу повертатися до Лондона, будувати будинок для себе та Міяко. Адже Міяко більше ніколи не стане нянькою його… їхніх дітей. Їхніх дітей не буде! Можливо, вона вже чекає на дитину від цього «сина фабриканта з Уельсу». Не від нього, який кохає її, а від того, хто став такою ж розмінною монетою у відносинах двох сімей. Як так? Чому? Гіл ставив собі ці питання, по дорозі до своєї каюти. Але чи був сенс у відповідях? Його мрії були зім'яті як цей лист, перетворені на шматок м'ятого паперу і занурені у формалін. У формалін поміщають мертвечину, щоб збереглася. Так і його мрії. Вони зберігатимуться в пам'яті, різатимуть душу, але вони мертві. І їхнє місце у формаліні.

- Господарю? - схвильовано запитала Міяко, бачачи стан Гіла.

- А, Міяко, - насилу промовив він. – Я й забув, що відправив тебе сюди.

Дівчина піднялася назустріч хлопцеві. Він підійшов і міцно обійняв її.

- З вами все добре, господарю? - запитала Міяко. Йому не хотілося відповідати. Він просто притулився до неї, відчував жар її тіла. У цьому пеклі її тіло було не просто теплим, а гарячим.

Він трохи відсторонився і глянув на неї. Ось вона, котра кохає його. Не Маргарет, але Маргарет зрадила його.

– Господа… – почала Міяко, але Гіл перебив її, поцілувавши. Спочатку скромно, просто притулившись своїми губами до неї. Потім вимогливіше, з натиском. Вона й не чинила опір, обійнявши свого господаря за талію. А він вже пестив її тіло, водячи руками по талії, стегнах, спині.

Усунувшись, він знову глянув на неї. Міяко стояла перед ним, розплющивши рота і злегка примруживши очі. Дівчина залилася фарбою від збудження. Вона відчувала такі почуття вперше. Ще жоден чоловік не цілував і не обіймав її. У рабстві вона була товаром, а товар можна лише розглядати. Вона відчувала приємне почуття внизу живота і легку спеку на губах, талії, стегнах. Її викликали дотики Гіла. Дівчина обливалася потом, чи то від спеки, чи то від пестощів хлопця.

- Я кохаю вас, господарю, - сказала вона.

- Я знаю, - відповів Гіл, сідаючи на ліжко. Міяко, як заворожена, стежила за ним, тримаючи його руку у своїй. Лише на кінчиках пальців, але цього було достатньо, щоб відчувати Гіла.

Він потяг її до себе, відкинувшись назад. Міяко лягла на нього, і він знову поцілував її. Пристрасно, вимогливо. Вона поклала руки на його плечі, а він почав неквапливо розстібати її сорочку. У блаженстві Міяко заплющила очі та стала махати своїм пухнастим хвостом. Вона відчувала його всім тілом, кожною клітиною, відчувала биття його серця, гарячі руки на своєму тілі.

Вона усунулася від нього, щоб зняти сорочку. Вона відкинула її бік, залишившись сидіти на Гілі в одній спідній білизні: бюстгальтері та трусиках. Він залюбувався її струнким тілом. Він уже бачив її майже голою, тоді, на ринку работоргівців. Але тоді це викликало в нього лише одне: прикрити її наготу. Зараз вигляд її стрункого тіла викликав у ньому бажання. Чому зараз? Чому Міяко? Вона кохає його, але чи не через одну подяку за порятунок? Вона справді кохає його? Але Маргарет теж його кохала. Кохала… «Клянуся, я тебе любитиму». Брехня! Огидна брехня! Якби кохала, не відпустила. Не стояла б тоді мовчки та не слухала його наївних слів обіцянки повернутися, а пішла за ним. Хоч у Лондон, хоч на край світу.

Міяко трохи нахилилася і почала розстібати сорочку Гіла.

- Зніми, - з усмішкою попросив Гіл, вказуючи на бюстгальтер. Свою сорочку він почав розстібати сам. Міяко, звичайно, хотіла зробити це сама, але слово господаря закон.

Міяко зняла бюстгальтер, і Гіл припав до її грудей, пестячи кожну клітинку. Його дотики, поцілунки, покусування, все це приводило Міяко в екстаз. Вона притиснула його голову до своїх грудей і почала важко дихати. Хлопець насилу відсторонився, і вона запитливо подивилася на нього. А він мовчки взяв її та перевернув на спину, сам опинившись зверху.

- Господарю, - тихо промовила вона.

- Називай мене Гілберт, - відповів він, роздягаючи дівчину остаточно.

- Як скажете... як скажеш, Гілберт, - сказала вона. Він усміхнувся і мовчки опустився до неї.

* * *

- Чому вона так вчинила? - запитала Міяко, обійнявши Гіла. Вони лежали на ліжку, мокрі та втомлені. Було спекотно. Дуже спекотно. Жар тіл розпалював ще сильніше, але сил навіть відкинути один від одного в них не було. Вони лежали на боці та дивилися один на одного. Міяко не могла повірити, що господар... Гілберт розділив ложе з нею. Вона була щаслива.

- Якби я знав, - відповів Гіл. Погана відмовка, що її новий наречений заручник обставин. Ну та й що?! Вона ж кохала його! Чому? Чому? Чому? Гіл продовжував ставити це питання собі. Пестячи Міяко, цілуючи її, він ставив собі це питання. Чому Маргарет зрадила йому?

– Гос… – почала Міяко, але затнулась.

- Гілберт, - поправив її Гіл. – Досить називати мене господарем. Я Гілберт.

- Гілберт, - тихо промовила вона. - Ви... ти зі мною тільки через те, що Маргарет тобі зрадила? Я розумію, що зараз не час...

- Так, - відповів Гіл. - Я з тобою тому, що Маргарет мені зрадила.

- Зрозуміло, - сумно відповіла Міяко.

- Тільки... - почав Гіл, - з Маргарет ми не були так близькі.

- Так, у сенсі, ви не кохалися? - запитала Міяко.

- Ні, - відповів Гіл, - у Шотландії не заведено кохатися до весілля. Якби я спокусив Маргарет, то її батько мене вбив. Він мене й так недолюблював. Дивно, що він не відразу вирішив видати її заміж, як я поїхав з Шотландії.

- Суворо у вас, - сказала Міяко, - у людей.

- У нескотів не так? - запитав Гіл.

– Ні, – похитала головою Міяко. - У нас немає шлюбів. Просто адепти обирають собі партнерок на ніч, а потім ті народжують дітей, які виховуються всім племенем на рівних. Тому я не знаю, хто моя мама та мої сестри. Для мене все плем'я сестри.

- Плем'я, сестри? – здивовано спитав Гіл. – Тобто ці чоловіки, адепти, живуть окремо від племені?

– Ну… – зам'ялася Міяко, – вони не зовсім чоловіки. Точніше, не чоловіки у розумінні людини.

- Як це? - запитав Гіл.

– Це важко пояснити, – відповіла Міяко. - Це треба бачити, розумієш? На жаль, адепти не покидають племен, я б при зустрічі тобі показала їх.

- Покажеш, - усміхнувся Гіл, і поцілував Міяко. - Як закінчиться експедиція, ми вирушимо з тобою у подорож. На твою батьківщину. Ти не проти?

Так, вирушити в подорож, поки їхній будинок будуватиметься. І повернутися до нового, рідного дому, але вже не з Маргарет, а з Міяко. Начхати, що вона нескот! Начхати, що про них подумають! Зараз вона та, хто кохає його найбільше у світі.

– Ні, – похитала головою Міяко. Гілберт хоче подорожувати із нею? Після експедиції? Тобто він хоче бути з нею?

- Ти не повернешся до Шотландії? - запитала вона. - Не спробуєш повернути Маргарет?

– Повернути? – спитав він. - Ні, її вже не повернути. Вона змирилася зі своєю долею. Можливо, якби я тоді взяв її із собою.

Він замовк, не ставши розвивати думку. Що змінилося б? Вони оселилися б у Лондоні. Можливо, він відмовився б від пошуків живої зброї.

- Маячня! – труснув він головою, підводячись з ліжка. - Маячня! – повторив він. - Все сталося так, як мало статися. Я залишив її в Шотландії та вирушив на пошуки живої зброї до Лондона, вирушив з Діаною в експедицію, зустрів тебе на тому ринку. Скільки ми пройшли разом? Азійські колонії, Кодокуна сенші, Пендрагон. І ти завжди була поряд. Не бігла, хоч могла. Могла піти ще тоді, в Османській республіці, могла й після Кодокуна сенші, отримавши подарунок від Стефана.

– Не могла, – відповіла Міяко, обійнявши свій пухнастий хвіст. – Я покохала тебе ще тоді. Пам'ятаєш Дік зробив невдалий жарт при втечі Свейна? Чи то собачкою мене назвав, чи то я вже не пам'ятаю точно, але ти заступився за мене. Потім купив мені одяг, ділився їжею.

Вона замовкла, він теж не промовив жодного слова. Ділився їжею. Тоді він вважав це само собою зрозумілим. Він врятував Міяко і був зобов'язаний доглядати за нею, забезпечувати. Хто знає, чи був його вчинок лише забаганкою чи знаком долі.

– Знаєш, про що я мріяв? - спитав Гіл, і, не чекаючи відповіді, продовжив. – Я мріяв про життя у передмісті Лондона. Що ми збудуємо два будинки по сусідству. В одному жили б ми з Маргарет, а в сусідньому ти. І ти няньчила б наших дітей, - він замовк, не знаючи як продовжити.

– Ти казав, я пам'ятаю, у тому будинку, де ми документи викрали, – плачучи відповіла Міяко. – І знаєш що… – вона замовкла, і різко випалила. - І я б няньчила! Няньчила б дітей коханого чоловіка. У нас не заведено кохати. Ну як ви люди кохаєте. Пристрасно, несамовито, віддаючись до останнього. Звичайно, ми всі любимо адептів, але їх небагато, на відміну від нас. Вони нас також люблять, але не так. До того ж до них допускають лише тих, хто пройшов вільну подорож і повернувся, а таких небагато.

Гіл не знав, що така «вільна подорож», лише припускав, але він зрозумів Міяко.

- Зрозуміло, - усміхнувся Гіл. – Але знай, я тебе не кохаю. Поки що. Але обіцяю, що згодом почуття в мені зародяться. Я просто не бачив, що ти поряд. Я вірив у своє кохання до Маргарет, у її вірність, але все пішло прахом. Так, у цьому є моя вина, я пішов за мрією, а вона залишилася там, за тих обставин. Можливо, я шукаю привід виправдати її.

Міяко піднялася і підійшла до Гіла, обійнявши його.

- Я готова чекати, - заглядаючи йому в очі, сказала вона. – Скільки завгодно чекати на твоє кохання.

Він поцілував її. Мрії не варто зберігати, інакше вони загрожують потонути у формаліні. Мрії треба реалізовувати. Це те, що сьогодні зрозумів Гіл.