Літери на білому тлі

Сьогодні краще ніж вчора. Завтра буде краще ніж сьогодні. Дивлячись на роздерте тіло голуба на узбіччі, ці слова звучать дивно. Чи смішно, чи жалюгідно, чи як тупий статус із «контакту».

Сьогодні вівторок і я шльопаю на роботу. Коли мене питають, ким я працюю, я відповідаю, що працюю садівником. Частково це так і є, тому що ті, з ким я працюю здебільшого овочі.

Бажаєте знати, де я працюю? Ну спробуйте вгадати! Даю вам п'ять секунд. Давайте зворотний відлік. П'ять, чотири, три, два, один, бидищ! Ну що є варіанти? Гаразд, нудити не буду. Я санітар у притулку для інвалідів. Робота не курна. Взагалі не курна. Трохи лайнова, слинява та засана, але не курна. Грубо знаю, але так і є. Тому я називаю себе садівником. Я працюю з овочами. З овочами, яких кинули родичі, від яких відмовилися батьки у пологовому будинку, але ці овочі вже дорослі та в дитбудинку їм не місце. Але самі вони мало на що здатні, тому добу через дві, я їх доглядаю. Вмиваю, підтираю, годую з ложечки. Хтось із них вередує, як дитина. Хтось все робить смирно. Зараз, напевно, мої слова викликають у вас посмішку розчулення. Мовляв, який добрий хлопець, допомагає тяжкохворим, доглядає їх. Та хрін вам! Просто я ледар! Патологічний ледар! Школу покинув після дев'ятого класу. Намагався вивчитися на автослюсаря, але також забив на навчання. Чудом відкосив від армії. Батьки не захотіли утримувати на своїй шиї високо вікового бовдура. Після довгих скандалів, що коштували й мені, і батькам купи нервів, ми зійшлися на тому, що поки я «встаю на ноги», вони зніматимуть мені однокімнатну квартиру, а житиму я вже на свої кровні. Не маючи ні спеціальності, ні бажання вчитися, я спочатку поперся працювати охоронцем у супермаркет. Сидиш собі спокійно, витріщуєшся на монітор. Але потім виявилося, що на охорону так само спихають нестачу. Тому, недорахувавшись половини зарплати, я послав керівника на всі статеві органи та не тільки, причому при всьому чесному народі, що тоді був у магазині, і показавши середній палець, пішов звідти. Яким вітром такого роздовбання занесло до притулку для інвалідів? А все просто! Коли я так смачно надіслав це дрібне чмо в білому халаті, в магазині поповнював стратегічні запаси пального Палич. Палич, як потім виявилося, працює у цьому притулку «майстром на всі руки». Тобто і електрик, і сантехнік, і столяр зі слюсарем в одній особі. Тоді він наздогнав мене на вулиці та запропонував підмінити його пару днів на роботі. Ну, мовляв, йому терміново треба виїхати до Бухаресту, а підміни немає. Сказав лише кілька днів. У мене з географії був трояк, тому де знаходиться Бухарест, я не знав, і погодився. Втрачати нічого, роботи немає, а так пару днів херней постраждати та ще бабосики за це отримати, непогано. З телефону автомата, який дивом ще зберігся у нас на районі, він подзвонив головному лікарю і пояснив, що йому треба від’їхати, а замість нього прийде молодий хлопець. На ранок я вирушив на нову, як я вважав, тимчасову роботу та очманів. Як виявилося, у Палича «поїхати в Бухарест» означає піти в запій. І не на два дні, а щонайменше на два тижні. Головлікар вже до цього звикла та особливої уваги не звертала, але новим рукам у вигляді мене була рада. Від досади я вже хотів знову згадати людську анатомію і послати всіх у всі отвори, але жадоба помсти взяла гору і я залишився. Я мріяв, як накостиляю Паличу при першій зустрічі після його «повернення з Бухареста». Але день за днем, тиждень за тижнем, я втягнувся. Палич повернувся за три тижні. На той час я вже офіційно влаштувався санітаром, бо «майстер на всі руки» з мене фіговий. Морду я йому, звичайно, не бив, але потім, якось напившись з ним, подякував йому. На що шістдесятип'ятирічний чоловік відповів: «Гарно ти того говнюка послав! Отож і вирішив допомогти. Не залишати тебе на вулиці без гроша? Якісь ніякі, а гроші тут платять».

Ось так я і став садівником. До речі, ось я й дійшов до роботи.

* * *

Будівля нашого притулку стара та обшарпана. Фінансування мізерне. Щороку, звичайно, виділяють кошти на ремонт, але їх вистачає лише на те, щоб будівля просто не розвалилася остаточно. Так, дірки підлатаємо і все.

Дорогою до свого відділення я вітався з усіма поспіль. Працюємо в одній будці, знаємо один одного. Дивно, але працюють тут переважно жінки. А робота не така вже й легка. Потягайте не ходячих! Так що я їм іноді допомагав, іноді бухав з ними, а з тими, що і молодші та симпатичніші, ще й спав іноді. Іноді та без будь-яких зобов'язань. Селяві, як кажуть у Парижі.

У кімнаті відпочинку, так ми називаємо одну з палат, переобладнану для наших потреб, уже сиділа Марина. Марина така сама санітарка, як і я. Ми з нею працюємо в одній зміні. Дівча вона класна. Виглядає шикарно. Волосся у неї як у головної героїні мультика «Хоробра серцем». Таке ж руде та пишне. Фігурка також нічого. Груди середні між другим і третім. Попка невелика, але округла. Сама вона завжди весела, усміхнена, не дивлячись на нашу роботу. Тож працювати з нею одне задоволення.

– Привіт, Сергію! – усміхнулася Марина, перевзуючись у капці. Середина листопада та на вулиці холодно, але ходити у вуличному взутті нам не можна. Тому всі ми перевзуємося в капці.

– Доброго ранку, Марине, – усміхнувся у відповідь я.

- Давай, переодягайся швидше, - весело сказала вона, - зараз сніданок принесуть, годувати треба.

– Ага, – відповів я. Годувати, я своїх ще й не вмивав. Попередня зміна вже й звалити встигла.

– І не забудь, сьогодні вівторок, тож увечері чекаю на тебе! - сказала вона і вийшла з кімнати. Вівторок. Пам'ятаю, пам'ятаю.

Швидко переодягнувшись, я подався до своїх підопічних. З Мариною ми завжди ділили підопічних. За чоловіками доглядав я, за жінками вона. Не справедливо, якщо чесно, тому що чоловіків у нашому відділенні десять, а жінок вісім. Взагалі, відділення це не правильна назва. Поверх, де двадцять кімнат. Вісімнадцять займають наші підопічні, одну ми, та ще в одній у нас склад інвентарю. До того, як я прийшов сюди працювати, номером вісімнадцять користувалися за прямим призначенням. Але після того, як там, у муках померла молода дівчина, до кімнати нікого не заселяли. Пацієнтка, що там жила, страждала на рідкісне захворювання. Назви я, на жаль, не пам'ятаю, але за описами все зводилося до того, що вона постійно відчувала моторошний біль через безперервні спазми в м'язах. Їй від народження кололи знеболювальні та робили спеціальний масаж, щоб не було спазмів.

Після переведення до нас вона довго мучилася і за рік померла. Марина розповідала, що вона дуже кричала.

– Це було нестерпно, – казала Марина. - Вона кричить, звивається на ліжку, а ти не можеш допомогти. Хвороба постійно прогресувала, ми просто не мали медикаментів стримувати її. Останні місяці знеболювальні вже не допомагали. Не знаю, що вона думала перед смертю, кого проклинала.

Хто знає, чи мала вона сили на прокляття. Але після того, у палаті стали відбуватися дивні речі. Усіх, кого туди поселяли, починав переслідувати незрозумілий страх. Наші пацієнти рідко вміють говорити, переважно мовчать, мучать, видають різні звуки. Але виявляти емоції вони вміють краще за інших. За словами Марини, на них дивитися було страшно. Очі сповнені жаху і благаючі не залишати їх одних. Коли чергового мешканця цієї кімнати довелося переселити, вона на кілька днів залишилася порожньою. І якось уночі, Марині треба було по нужді сходити. Проходячи повз кімнату, вона почула звуки, що нагадують ті, що видавала дівчина під час нападів. Як сказала Марина, вона була в напівдрімоті, але почувши звуки з порожньої та темної кімнати злякалася так, що сну як і не було. Вона кулею кинулася назад до кімнати відпочинку і з увімкненим світлом сиділа до самого ранку.

А Палич розповідав, що якось сам особисто бачив ту дівчину. Затримався він допізна на роботі, і, проходячи повз кімнату, побачив дивний силует у прочинені двері. Але тоді він уже збирався їхати до Бухареста, тож його словам вірити, себе ідіотом вважати. А ось словам Марини я повірив. Тож у темний час намагаюся туди не заходити, та й удень не затримуватись по можливості.

Але зараз на мене чекають водні процедури з підопічними, потім сніданок.

Взагалі, у мене не так багато роботи з ними. Ходити вони не ходять, але цілком можуть самі підвестися, сісти на візок і докотитися до умивальника. Мені залишається тільки витерти розмазану зубну пасту по обличчю та змити з рук мило, яке вони самі важко змивають.

Веселощі починається, коли їх треба мити. На жаль, помитися самі вони вже не в змозі.

Хоча є тут один унікум. Мишко. Мишко у нас ледар. Патологічний. У цьому ми з ним споріднені душі. Що я ледар, що він. Тільки я здоровий ледар, а він ледар з ДЦП. Поки всі впевнено стояли в черзі до туалету, Мишко спокійно ніжився у ліжку. Так, усі чоловіки нашого відділення можуть пересуватися на візках, але можуть. А ось половина жінок прикута до ліжка. Тож, по суті, мені гріх скаржитися, поділ обов'язків із Мариною у нас рівний, якоюсь мірою.

- Лежиш, щасливчику? - з посмішкою спитав я, увійшовши в кімнату до хлопця. Взагалі, я намагався посміхатися ним. Усі вони добрі люди та завжди раді. Ми їхні друзі. Вони хоч все розуміють, але здебільшого не можуть сказати. Тому вони, як ніхто інший, вміють передавати емоції. Радість, гнів, смуток.

Хлопець усміхнувся мені з-під ковдри. Я нахабно здер ковдру з нього. Скручене хворобою тіло лежало на простирадлі в майці та сімейних трусах. Підхопивши його під плечі, я посадив на ліжко і почав одягати. Можна було залишити його самого, не маленький, одягнеться, але в них на це йде набагато більше часу, ніж у звичайних людей. А зараз часу було обмаль.

Одягнувши Мишу, я посадив його на візок і вивіз до загальної кімнати. По суті це не кімната, а просто великий хол у відділенні. Але ми називаємо її кімнатою, бо там стоять столи, за якими наші підопічні їдять, грають у різні ігри, читають книжки.

Багато хто вже сидів за столами та чекав на сніданок. Марина бігала по кімнатах лежачих та розносила їжу. Хтось може сам їсти, когось треба годувати.

Мені ж залишилося тільки протерти своїм обличчям від зубної пасти та розставити тарілки з їжею. Старі, радянські тарілки, які подекуди відколоті. Алюмінієві ложки, частково погризені. І манна каша на воді у них. Але народ уплітає за обидві щоки, бо нічого іншого немає. Вітчизняна система… навіть не знаю, до чого ми відносимося. Мабуть, до міністерства охорони здоров'я. Хоча, Ірина Олексіївно, наш головлікар, якось сказала, що ми належимо до міністерства соціальної політики.

Загалом у нас немає посади головного лікаря. Лише директор. І Ірина Олексіївна є не головним лікарем, а директором. Але раніше вона працювала у поліклініці. І зараз, перебуваючи вже на пенсії, вона, типу, пішла на підвищення. Сама вона дуже гарна, попри свої шістдесят років. Висока, статна. Обличчя, хоч і зі зморшками, але не скажеш, що вона стара. Єдине, що видає її вік, це сиве волосся. Вона їх не фарбує. Просто заплітає у хвіст чи косу. Зізнатись, я навіть кілька разів на неї дрочив. Уявляв її голою і ганяв лисого. Звичайно, можливо її «ідеальна» фігура лише ілюзія, створена хорошим бюстгальтером і обтягуючими джинсами, але стояк все одно був. Не знаю, чи є той факт, що на неї дрочать для жінки компліментом, але думаю, що якби Ірина Олексіївна дізналася, що у свої шістдесят викликає стояк у молодого хлопця, її це порадував би. Або я отримав би по морді.