Мене вже немає

Шанталь зі страхом дивилася на те, як Андре заніс руку для удару. Його обличчя спотворила страшна гримаса. Що ж із ним сталося? Чому він говорив про петлю часу? Як таке можливо?! І чому зараз він хоче її вдарити?

- Андре, - тремтячим голосом промовила Шанталь, не вірячи своїм очам.

Вона стояла перед ним, стиснувшись у грудку. Що сталося з ним? Чому він замахнувся? Він просто хотів піти! Втекти від Шанталь, від... вона не вірить йому.

- Пробач мені, - прохрипів він, розвертаючись. Ні, вона не повірить. Вона наполягатиме на лікарській допомозі, вважаючи його психом. Так завжди. Він уже звик до цього. Він готовий піти, як би боляче йому не було. Сьогоднішній ранок – він чудовий. Він вдихнув ковток свіжості! Він пригадав, що живий. Він не одна з безликих ляльок, що його оточують, він живий! І це сказала Шанталь. Своєю появою у спальні, новим сніданком, своїм запахом. Навіть зараз запах переслідував його, казав йому лишитися. З нею, з живою, з тією, що зрозуміє його, прийме та допоможе. Але немає! Не можна! Це маячня! Вона нічим не допоможе! Вона зробить боляче і йому, і собі, і Валері! Не треба! Краще пережити цей повтор десь далеко від них. Так, їм буде боляче так само, але хоч вони не вважатимуть його божевільним. Треба йти.

- Стій! – крикнула Шанталь, хапаючи його за руку. Вона боялась. Дуже боялася, що коли він розгорнеться, то завдасть удару. Але вона не могла його відпустити. Вона хотіла зрозуміти, що з ним. Зрозуміти та допомогти. Чому він почав говорити про петлю часу? Що це означає? Чому він живе лише в цьому дні? Цієї суботи?

Вона не хотіла вірити, що Андре збожеволів, але його слова були схожі на марення божевільного. Петля часу, субота та раптова втеча. Вона хотіла його зупинити та поговорити. Спокійно поговорити. Чому все так змінилося за ці п'ять хвилин? Так, лише п'ять хвилин минуло, не більше. Хоча це не важливо! Їм було добре ще недавно, пристрасть, кохання, екстаз і що тепер? Страх, втеча, недомовленість?

- Вибач, Шанталь, але мені краще піти, - тихо промовив Андре, звільняючи свою руку. Він так і не обернувся до неї. Швидким кроком він подався до дверей. Схопивши піджак і взуття, він вийшов надвір, зачинивши двері. Але зрушити з місця так і не зміг. Спершись на двері, він заридав.

Шанс. Можливо, це шанс. Вона повірить, зрозуміє, допоможе. Хоча як вона допоможе? Розірве петлю? Це неможливо. Петля вічна і йому нічого не залишається, крім як рахувати повтори, намагаючись у них справді не збожеволіти. А це з кожним днем все важче. Може, він збожеволів? І сьогодні йому все здалося? Не було спокусливої Шанталь, шаленого сексу, все це міраж! А Шанталь стоїть там, на кухні готує сніданок і дивується, чому її чоловік так раптово зірвався і втік.

Повернутись? Віджартується? Сказати, що просто вирішив зробити пробіжку, але передумав? Чи ще щось вигадати? Ні. Ні! Не можна! Треба йти! Бігти, куди очі дивляться! Не можна повертатись. Навіть якщо це лише міраж, галюцинація, спричинена його запаленим мозком. Не можна наражати їх на небезпеку.

Раптом він знову побачить Шанталь, яка хоче йому допомогти? Що він може зробити? Зірватися? І тоді справжня Шанталь матиме рацію: він збожеволів.

Витерши сльози, Андре взувся і пішов.

* * *

- Але чому? – тихо запитала Шанталь, коли Андре втік за дверима. Вона не розуміла. Андре зірвався і пішов. Робота? Ні, ні та ще раз, ні! Він говорив про петлю часу. Що він живе лише цього дня. Але як це можливо? Адже він був учора та позавчора. Особливо позавчора. Так, позавчора вона помітила у ньому зміни. Тоді про яку петлю він говорив? Невже, він збожеволів? Тоді його треба негайно наздогнати та зупинити! Ось тільки, чи зможе вона? Андре вже замахнувся на неї. Невже він зможе вдарити? Цього вона не знала. Хвилину тому він сам зупинив себе, свою руку. Але як буде наступного разу? Чи зможе він не вдарити її? Чи зможе він стриматись? Відповідей на ці запитання вона не знала.

Вона розривалася між двома крайнощами: побігти за чоловіком і залишитися вдома. Вона хотіла допомогти Андре, зупинити його, обійняти та заспокоїти. Потім зателефонувати лікарям і передати його до їхніх рук. Так, це жорстоко, але інакше ніяк. Андре…

Вона не хотіла визнавати, що він збожеволів. Він просто втомився. Стрес на роботі. Він втомився. Ні! Людина не може так втомитися! З ним щось не те, йому потрібна допомога. Як би вона хотіла тихо сидіти вдома і чекати на повернення Андре. Можливо, він заспокоїться, випустить пару, провітритися. Звичайно, вона лише дратувала його своїм нерозумінням. Він не хоче втягувати її у свою роботу, у свої проблеми. А вона? Вона нічого не помічала! Вона жила у своєму ідеальному світі та нічого не бачила! А він страждав. Страждав увесь цей час. Петля? Немає жодної петлі! Він просто бачив все однаково. Кожен день одне й теж. Це зводить з розуму. Це викликає безумство. І вона цього не помітила! Як вона могла? Як вона могла повірити у його слова? Він лише заспокоїв її, щоб вона не переймалася. Навіть перебуваючи в обіймах божевілля, він дбає про неї та Валері. Він готовий пожертвувати собою, аби вони жили так само як і раніше, в затишку та достатку. І як вона сміє називати себе дружиною? Якщо вона навіть не здатна розвіяти одноманітність життя. У Андре були не лише одноманітні будні, а й вихідні. Що в них у суботу? Сніданок, прогулянка, обід, розмови у вітальні, вечеря, перегляд фільму і після того, як поклали Валері спати, секс, який не блищить оригінальністю. Навіть сьогоднішній ранок був винятком із правил, ніж чимось буденним. Здебільшого Андре йшов у душ, потім у душ йшла Шанталь. Він чекав її в ліжку, а вона заходила до спальні, скидала з себе халат і повільно йшла до ліжка. Ну а далі він хапав її в оберемок і… все як завжди. Старий сценарій. У всьому.

Шанталь повільно опустилася на підлогу і заплакала. Боже, як же вона винна! Винна перед Андре. Він береже їх, але й вона мала берегти його. Берегиня вогнища! А вона не впоралася, не змогла. Вона навіть не пробувала. Просто приймала все як є. Як вона сама не збожеволіла від такого життя? Хоча зараз немає сенсу розмірковувати про себе. Зараз вона має врятувати його! Допомогти йому! Повернути його.

Вона підвелася, витираючи сльози, і попрямувала до спальні.

Тепер вона врятує його! Допоможе йому! Поверне його! Хоча поверне не зараз. Мине час, дні, тижні, може навіть місяці, але він повернеться до них. До неї та Валері. Головне вірити! Вірити у нього, вірити у лікарів. Вірити в себе. Вона вже припустилася помилки, зробити другу не можна. У жодному разі не можна! Вона допоможе йому! Протягне руку допомоги. Ще не пізно! Ще є шанс урятувати його! Він обов'язково повернеться до них здоровим, люблячим, ніжним! Вона врятує його. Врятує. Так, вона зможе це зробити. Потрібно лише взяти в руки телефон і набрати номер із двох цифр.

Валері ще спить, вона не чула їх. Нехай. Хай спить, нехай вона не знає, що з татом не так. Для неї він просто поїде у відрядження. Тривале відрядження. А потім повернеться. Повернеться таким самим, як і раніше. Вона нічого не помітить. Вже з цим Шанталь упорається. Так, вона впорається, вона збереже Валері.

Забігши до спальні, вона зачинила за собою двері. Схопивши телефон, Шанталь набрала 15.

* * *

Андре довго тікав від дому. Сили не залишали його, він швидко і легко біг уперед. Начебто якась невідома енергія підживлювала його. Він біг повз будинки, супермаркет, нотаріальну контору, закриту зараз. Він біг уперед, намагаючись звільнити свій розум від думок. Не думати ні про що. Звільнити голову від думок. Інакше він збожеволіє.

Чому він утік, він і сам зрозуміти не міг. Просто почав швидко йти, а потім зовсім перейшов на біг. Але найголовніше, що він заспокоювався і приходив до тями. Йому ставало легше. Він починав мислити тверезо. Так, як би він не відганяв їх, думки таки лізли в його голову. Але тепер це були тверезі думки, не гнані шаленими теоріями про Шанталь та Валері. Він зупинився у парку та опустився на лаву.

Що відбувається? Відповідь на це запитання він знав: він у петлі часу, що почалася давно. Дуже давно. Чи пам'ятав він, коли вона почалася? Скільки минуло повторів? Ні. Він навіть не пам'ятав, що робив у перші «дні» петлі, в перші повтори. Чи був страх перед нею? Нерозуміння, жах, надія, що все, що відбувається, не реальне. Навряд чи. Так здавалося йому зараз. Петля стала йому повсякденною. Але тоді він, звичайно ж, відчував страх, не розуміння та розгубленість. Він просто забув про це.

Що з ним? Він не знав. Сьогоднішній повтор вибивався із загальної картини. Шанталь поводилася не так, як завжди. Він сприйняв це як... як що? Як знак? Ні, це не знак, це... він не знав, як це називається. Це було інакше, ніж завжди. І це налякало Андре. Він звик до петлі, хоч йому й було важко. І тут зміна. Різка зміна. Він злякався. І втік. Але раптом Шанталь зможе допомогти? Аж раптом це не міраж, а реальність? Раптом щось пішло не так у петлі, і це його шанс вибратися? Сама петля – це збій. У житті чи матриці, не важливо. Це збій! То чому всередині збою не може статися ще один збій?

Повернутись? Просити вибачення у Шанталь і все пояснити? Гарна ідея, але Андре все ще вагався. А раптом, він все ж таки збожеволів? Тоді що?! Він не знав. І це вселяло йому страх. Краще він просидить увесь день тут, на лавці, ніж зіткнеться з невідомістю. Допоможе Шанталь чи закриє його в психлікарню – невідомо. Але раптом! Раптом вона хоче допомогти йому! Адже сьогодні вона не така, як завжди! Вона інша! Вона навіть змусила згадати її запах. Запах. Навіть зараз, перебуваючи на пристойній відстані від будинку, від Шанталь, він відчував її запах. Начебто вона поруч, каже, що вона з ним і підтримає його, що вона вірить йому та допоможе. Так, вона допоможе! Йому треба зробити тільки трохи: повернутися, зізнатися, повірити в неї!

Андре підвівся, готовий впевненим кроком піти додому і розповісти все Шанталь. А якщо ні? Якщо це лише міраж чи його домисли? Якщо Шанталь не повірить йому? Вважатиме безумним. Ні, він не може так ризикувати! Не зараз. Не знову...

Опустивши голову, він так і залишився сидіти на лавці у парку.

* * *

- Служба швидкої допомоги, - почувся голос із динаміка, - чим я можу вам допомогти?

Шанталь вагалася. А раптом він правий? Раптом він у петлі часу? Адже ніхто не знає, як петля виглядає збоку. Може, все так і відбувається. Можливо, у четвер він щось відчував, якусь тривогу. І сьогодні він у неї потрапив. Можливо, ця субота не перша. Так звичайно. Не перша, адже він сам говорив про петлю часу. Він тут давно, а те, що було раніше, лише застереження. Доля казала йому, що на нього чекає, і він смиренно чекав. Чекав і нічого не казав їй. Звичайно, він не хотів турбувати її своїми невиразними передчуттями та тривогами.

- Алло, кажіть! З вами все добре? - знову долинуло з динаміка.

Так, йому потрібна допомога, але не така. Йому потрібна вона, Шанталь. І Валері. Так, Валері! Хоча, ні, не варто Валері в це втручатися. Вона не повинна знати, що з татом щось не так. Вона сама йому допоможе, сама все зробить. Головне – знайти його. Куди він міг вирушити? Куди міг утекти? На жаль, відповіді на ці питання Шанталь не знала.

- Мамо, а де тато? - долинув від дверей голос Валері. Шанталь злякалася різкого голосу доньки.

- Ти плакала? – здивовано спитала Валері.

- Я не… - не знаючи, що відповісти, почала Шанталь.

- Мадам, з вами все гаразд? - ще раз долинуло зі слухавки. Очевидно, оператор почув голос Шанталь. Швидким і нервовим рухом Шанталь закінчила дзвінок і відклала телефон.

- Алергія, - відповіла Шанталь Валері, намагаючись якнайщиріше посміхнутися. - Зараз вип'ю ліки й все пройде.

Тільки зараз до неї дійшло, як вона виглядає. Панчохи, легкий халат, зім'ята зачіска і туш, що потекла від сліз. Такий вид налякає будь-яку дитину.

Дівчинка підбігла та обійняла маму.

Валері. Саме заради неї вона й має повернути Андре. Повернути його додому, повернути його з петлі. Чи повірила вона йому? Ні. Але вона має вірити своєму чоловікові. Мабуть, хоч повірити й тяжко. Тому вона має поговорити з ним, а не робити необдумані вчинки.

- Одужуй, мамо, - тихо промовила Валері.

- Звісно! - усміхаючись, відповіла Шанталь.

- А де тато? – відсторонившись від мами, спитала Валері. - Я чула, що двері сильно вдарили та злякалися, вийшла, а вас ніде немає. Тільки тебе знайшла у спальні.

Шанталь уважно подивилася на доньку. Все-таки вони її розбудили. Не любовними втіхами, а тим швидкоплинним скандалом. Навіть не скандалом, а спалахом емоцій. Розбудили та налякали.

- Тато пішов на роботу, - поправляючи розпатлане волосся Валері, сказала Шанталь. - Його терміново викликали, але він скоро повернеться, не хвилюйся.

Валері мовчки кивнула головою.

– Краще пішли готувати сніданок! - усміхаючись, сказала Шанталь, підводячись з ліжка.

Зараз головне, заспокоїти Валері та заспокоїтися самій. Треба тверезо мислити, а для цього слід приборкати емоції. І почати діяти! У Шанталь не було чіткого плану, так, лише уява. Нагодувати Валері, зібратися та піти шукати Андре. Бажано, звісно, Валері залишити під наглядом. Мадам Боссе для цього підійде найкраще, але просити сусідів було незручно, а брати її із собою ризиковано. Якщо пошуки затягнутися? Чи увінчаються успіхом? Тоді що? Вона стане свідком їхньої розмови? А якщо дійде до сварки та скандалу? Ні! Шанталь цього не допустить! Валері не має бачити Андре в такому стані.

Та і їхня розмова… Шанталь не знала про що говорити з Андре. Як розпочати розмову? Що йому сказати? Що допоможе? Безглуздо! Вона не знає, чим зможе допомогти йому. Але ж вона хоче!

- Ага! – весело відповіла Валері. Взявшись за руки, мама та донька вирушили на кухню, готувати сніданок.

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ У РОЗДІЛІ 5.4