Літери на білому тлі

– …і в цей момент вона увійшла у ванну. А я дурень, візьми ще й повернись, – розповідав я. - А вона: «Ти що, писаєш у раковину?!». Причому так здивувалася. Я поясню: «Ну так, що тут такого?». А вона почала: «У тебе суміщений санвузол! Тобі що, важко кришку унітазу підняти! Ну, як їй пояснити, що раковина і більше, і вище, і поки що писаєш, у дзеркало можна на себе подивитися, відірватися від процесу.

З Мариною ми жили вже понад тиждень. Хоча вона сказала, що після цієї зміни піде до себе, щоб батьки не ставили зайвих питань.

- Мда, - простяг Палич. - Взяла вона тебе в оборот! Все, хлопче, попався ти. Повір моєму досвіду. Отак вона тебе в РАГС і заведе.

- А ти скільки разів одружений був? – підозріло запитав я. Те, що він має доньку і сина, я знаю, і те, що він давно вже з дружиною розлучився. Ось тільки питання, з якою дружиною.

– Один, – серйозно відповів Палич. Я від такої відповіді залився сміхом.

- Чого іржеш? – спитав він. – Мені цього вистачило! Щодня полоскання мозку. То грошей мало, то десь пропадаю. Ревнувала до кожної зустрічної-поперечної! Веселе життя було, нудьгувати ніколи.

- А чого розлучився? - запитав я.

- Вона мені сказала: «Або ти кидаєш пити, або кидаєш мене». Я свій вибір зробив, – після цього він перекинув склянку з горілкою. Поки тиха година, я прийшов у комірчину до Палича, поговорити до душам. Він якраз обідав. Я ж від частування відмовився, таки сьогодні четвер і нам з Мариною ще Каті та Антону допомагати.

- Не шкодуєш? – поцікавився я.

Палич нахилився до мене і сказав:

– Запам'ятай, я ні про що не шкодую у своєму житті.

Ні про що не шкодувати. Наскільки я знаю, стосунки у нього з дітьми добрі. Онуків вони йому, звичайно, на вихідні не залишають, але навідуватись, навідуються.

– Шкода тільки про те, що в Бухарест так і не з'їздив, – сумно промовив Палич.

- Та ти туди кожні два місяці їздиш, чого шкодувати? – посміхнувся я.

- Дурень ти, - відповів Палич, - я в реальний Бухарест хочу з'їздити на своїй «ластівці».

Згадка «ластівки» мене здивувала.

- У тебе є машина?

– Так! – гордо відповів Палич. - Придане! Чого ти так дивишся на мене? Дружина ж у мене не з простих була, тато у неї був завідувачем універмагу. А при союзі знайомства мати з такими людьми престижно було, не те, що родичами стати. А я по молодості то красень був! Дівки штабелями лягали! Ось Свєтка моя теж серед них була. Сохла на мене – жах! Ну, я не дурень, синка зробив і все, під вінець пішли. Батя її тоді нам «Запорожець» й подарував. Свій, старенький, йому тоді три роки було. А собі купив ВАЗ. «Копійка» тоді новинкою була, отож він і пересів із «жужика».

- А я думав всі радянські мажори на «Волгах» каталися, - сказав я.

– Ні, – відмахнувся Палич. – «Волга» це для великого начальника. А завідувач універмагу не такий вже й великий, хоча птах важливий і багатьом корисний. Після розлучення тесть погрожував, що влаштує мені життя. Мовляв, жодне підприємство у місті мене на роботу не візьме. Але, чи сам вирішив не бруднити руки об алкаша, чи Свєтка слово замовила. Як-не-як, батько її дітей, тоді вже й донька народилася. Та й, скажу чесно, вибір не вона сама переді мною ставила, а тесть з тещею. Вона ж наречена була на виданні! Вони їй навіть нареченого вибрали! Син одного партійного діяча. У місткомі великою шишкою був і синка за собою нагору тягнув. З такими родичами мого тестя великі перспективи відкривалися. А тут я свій хуй їй присунув і плани зламав.

Але ж у нас із Мариною щось подібне. Тільки мені мізків вистачає надягати презерватив. Але мені навряд чи щось перепаде від шлюбу з нею. Та й ми не прагнемо одружитися. Навіщо? Ми просто разом працюємо, іноді спимо. Гаразд, не іноді, а часто. Щовівторка та четверга, що випадають на наше чергування, а також після зміни. Але ні я, ні Марина ніколи не говорили про кохання. Нам просто добре. Може, це і є кохання?

* * *

З тієї розмови минуло кілька тижнів. Ми з Мариною працювали як завжди. Допомагали Антону та Каті, самі у нужнику відривалися. Марина іноді заходила до мене в гості, до себе не кликала, та я не прагнув.

Ранок другого вихідного дня – блаженство. Перший вихідний – це не відпочинок. Ти їдеш додому після зміни, скуповуєшся в магазині, приходиш і сонний тиняєшся по квартирі, бо спати вдень не звик. Щоб розвіяти нудьгу залазиш в інтернет. Так було раніше. Тепер же я все це роблю разом із Мариною. Тільки до списку додалося прибирання та секс. Коли ми починаємо прибирання, наші стосунки мене напружують. Реально, таке відчуття, що ми одружені. Марина починає говорити, що і як має бути в моїй оселі. Нехай навіть це орендована квартира.

Але коли ми займаємося сексом, це відходить на другий план. Мабуть, це і є справжні, серйозні стосунки: діставати один одного весь день, щоб потім нормально потрахатися і заспокоїться.

Увечері Марина завжди йшла додому. І спати я лягав сам.

У нас... вільні стосунки? Мабуть. Ми ніколи не говорили, що кохаємо один одного. Тільки вона одного разу зізналася, що я симпатичний їй і все. Я навіть не знаю. Наші стосунки, якщо тут застосовується це слово, почалися після стосунків Антона та Каті. Ми просто завелися після їхнього сексу. Я відвіз Антона до його кімнати та допоміг лягти у ліжко. Тоді ми не наважувалися залишати їх наодинці після близькості. Мало, чи захочуть піти на друге коло.

Сам укладаю інваліда у ліжко, а думаю про Маринку. Про її стегна під халатиком, талію, пружні груди. Знаєте, жінки завжди на себе надягнуть усе, що дає простір для фантазії. Як з Іриною Олексіївною.

Антона вклав, на добраніч побажав, а в штанах таке напруження, що не знаю, що першою порветься, джинса або моє тіло. Виходжу я в коридор, а із загальної кімнати долинають якісь звуки. Наче в темряві хтось плаче. Я знову згадав про ту пацієнтку, яка померла у муках. Я хотів був покликати Марину, але придивившись, побачив, що біля вікна сидить постать з пишним волоссям. Яскраво-руда копиця Марини тряслася в такт стогонам.

Заспокоївшись, я хотів було пожартувати, що нічого лякати, але... чому Марина сидить у темряві та плаче? Тихо, намагаючись не видавати звуків, я попрямував до стільця, на якому сиділа Марина. Вона сиділа, відкинувшись на спинку стільця. Ліву ногу вона закинула на стіл, а праву простягла убік. Лівою рукою вона водила по грудях, прямо по халаті, а правою пестила себе між ніг. Спостерігаючи за самозадоволенням дівчини, я збудився ще сильніше.

– Мені пересмикнути чи перепихнемося? - здавлено запитав я. Марина злякано схопилася, намагаючись прикритися халатом.

- Сергію, трясця твоїй матері! - вилаялася вона. - Налякав.

- Вибач, - відповів я. Надія на халявний секс танула на очах. Хотіла б, одразу сказала б, а не ховалась у темряві, щоби подрочить. Або як там це у жінок називається.

- Презики у тебе? - раптом запитала вона.

– Ну, так, – трохи на морозі відповів я.

- Діставай, то я завелася, - відповіла вона.

- Без проблем! - усміхнувся я, стягуючи штани. Перший раз у нас був там, на столах. Потім вирішили, що краще зачинятись у туалеті. І щоб не витрачати час, залишали Антона з Катею. Вдруге ні його, ні її не тягнуло, тому ми спокійно могли потрахатись у туалеті. Чому там? Ну, у притулку, крім нас, є й інші працівники, які можуть зайти до нашого відділення чогось і почати шукати. Тому трахатися в кімнаті відпочинку, що не закривається на замок, небезпечно. А про туалет можна щось вигадати на ходу. Мовляв, перевіряли, як працює злив. Примітивно, але що вдієш. Нам із Маринкою ще пощастило, а от нашим змінникам ні. В одній зміні два здорові лоби, Костя та Вадим, в другій дві старенькі Валентина Вадимівна та Ганна Вікторівна. Нас, у наших починаннях допомогти молодим коханим, підтримали лише Костя з Вадимом. Бабусі відмовилися. Воно й зрозуміло, що вони у свої сімдесят навряд чи зможуть утримати Антона на Каті.

Так що особисте життя було у наших голубків тільки вівторками і п'ятницях у нашу з Мариною зміну та зміну Кості та Вадима.

* * *

Гаразд, повернемось до ранку другого вихідного. Сьогодні мені так і не дали поспати. Дзвінок мобільного телефону перервав мій блаженний сон. «Марина» - гласив напис на екрані.

- Марино... - жалібно простягнув я в трубку. – Зараз тільки…

Договорити я не встиг, тому що телефон продовжив свою трель прямо мені у вухо. Спросоння я навіть не натиснув на кнопку прийому дзвінка. Тихо вилаявшись, я натиснув на кнопку.

- Так, Марино, що трапилося? – спокійніше мовив я. Дзвінок телефону у вухо бадьорить добре.

- Збирайся, Олексіївна викликає терміново на килим, - сказала Марина.

- Щось трапилося? – я аж підскочив на дивані.

– Не знаю, – голос Марини був схвильований. - Просто вона сказала, що у нас НП і нам треба терміново приїхати. Чекатиме у своєму кабінеті.

- НП?! - вигукнув я.

– Так, – відповіла Марина. - Але я сама подробиць не знаю, тож збирайся, давай!

Я став швидко збиратися і кулею помчав на роботу.

Що там могло статися? Інциденти у нас були не без цього. Овочі наші рухаються мало, тому проблеми з кишківником. Але через просто пронос викликати не могли. Навіть якби після моєї зміни в когось днище зірвало б. Отже, щось серйозне. Невже хтось помер? Так бути такого не може! Усі були здорові. Ну, у межах своїх недугів. Передумов до швидкої смерті не було в кого. Так що…

Стоп! Стоп! Стоп! І ще раз Стоп! Досить себе накручувати. Може з підопічними все гаразд, а проблема в іншому. Як рік тому, коли накрилася система опалення, і перший поверх перетворився на одне велике гаряче джерело. Підопічних довелося евакуювати на верхні поверхи, гуляючи по щиколотку в окропі. Хвала небесам, гумових чобіт вистачало. Хоч і не на всіх, але частина співробітників, у тому числі я, виносили їх на сходи, а там уже передавали іншим і вони підіймали їх вище. Зима була, на вулиці холод, на другому поверсі дубак, а ми з Вадимом та Костею по пояс голі ходимо, бо на першому поверсі справжня сауна. Костя тоді навіть примудрився заробити пневмонію, бо голяком гуляв на другий поверх.

Сподіваюсь нічого серйозного.

За пів години я домчав до роботи. Ніде не текло, і коли я зустрів санітарок на першому поверсі, вони дуже здивувалися, що трапилося якесь НП.

– Та ні, – похитали вони головою, – все тихо. Тьху, тьху, тьху!

– Ясно, – кивнув я. – Тоді я помчав до Олексіївни.

Швидко піднявся на другий поверх і постукав до кабінету.

- Заходь! - пролунав з-за дверей роздратований голос головного лікаря. - Тебе одного чекаємо.

У кабінеті справді були вже Вадим, Костя та Марина. Буркнувши банальне «Вітаю», я швидко сів на переданий мені стілець.

– Ну що, голубчики, – роздратовано почала Ірина Олексіївна. - Догралися, так?

- А що сталося? – обережно спитав я. Марина осудливо подивилася на мене. У неї не було звички перебивати начальство, і вона вважала це верхом нахабства. Я, хоч і поважав Ірину Олексіївну, міг собі дозволити зухвалість. Не тому, що мені це дозволяли, а тому, що не вважав це чимось надзвичайним.

- Сталося?! - запитала Ірина Олексіївна з люттю, що вже не приховується. Мабуть, сталося справді щось жахливе.

- Я б сказала, відбулося! Звичайно, я знала, що цим все може скінчитися, але все ж таки. Загалом, Катя вагітна.

– Що? – перепитали хором ми з Мариною. На подив, Вадим та Костя мовчки сприйняли цю новину.

- Так, вагітна, - підтвердила Ірина Олексіївна, і втомлено відкинулась на спинку крісла.

Перше, що спало на думку, це аборт. Вб'ють малого. Або малу. Те, як це сталося, мене особисто на той момент не хвилювало. Сам знав, що гандон не стовідсотковий захист. У мого дядька так троє дітей. Не щастило йому з презервативами, постійно рвалися. Ну, тричі точно.

- Як це могло статися? – тихо запитала Ірина Олексіївна, приклавши руку до грудей у районі серця.

– Ірино Олексіївно, з вами все гаразд? – схвильовано запитала Марина. Та я сам напружився. Бракувало ще її в труну загнати.

– А, – відмахнулася головлікар, – тиск скаче.

Я хотів сказати, що краще прийняти заспокійливого. Ну, валеріанки там, глоду, але мені не дав сказати Костя, випалив:

– Це ми зробили.

Я повернувся до нього, не зрозумівши, чого він це сказав.

- Ви, що, - тихо промовила Марина, - зґвалтували її?

Подивившись на Марину, я хотів сказати: Ти чого? Не жени тут! Але вона мала такі очі. Вона злякалась. Звичайно, легкий доступ до жіночого тіла давав простір хворій фантазії. Та й не у Кості, не у Вадима дівчини, наскільки я знаю, не було. Але щоб ґвалтувати підопічних – це вже зовсім клініка. Я за таке сам у баранячий ріг кого завгодно скручу!

- Ні, ти чого? - запротестував Вадим. - Зовсім дах поїхав?!

– Ми просто на Антона презерватив не вдягли та все! - підтримав друга Костя.

Я похитав головою:

– Біба та Боба, два довбо…

- Сергій! – обурилася Ірина Олексіївна. – Хто вони такі я й сама знаю, тож давай без виразів. Наху… – запнулася вона, – кхем, навіщо ви це зробили?

– Ну, – почав Вадим, – ми так із ними говорили, коли вони сиділи після сексу. Катя завжди сяяла, коли за дітей починаєш заводити розмову.

– І Антон теж пожвавлювався, – продовжив Вадим. – Ось ми й вирішили…

- Вирішили?! - Ірина Олексіївна була в люті. - Ви вирішили?! Ви у своєму розумі! Вона інвалід!

- І що?! – крикнув Вадим. - Вона не має права бути матір'ю?

- Вона прикутий до ліжка інвалід! – кричала Ірина Олексіївна. - Розумієш?! Не ходяча! Вона його виносити не зможе!

- І що тепер?! - ще голосніше став кричати Костя. - Вбивати?! На аборт?

– Ану рот закрив, шмаркач?! – люто вимовила Ірина Олексіївна підіймаючись. – Не тобі вирішувати, аборт це буде чи що!

Костя одразу замовк і сором'язливо опустив голову.

– У її становищі навіть не знаєш, що гірше, пологи чи аборт, – тихо промовила Марина. Головлікар кинула на неї злий погляд, але промовчала. Мабуть, спокійний тон Марини заспокоїв Ірину Олексіївну, бо вона вже спокійним тоном вимовила.

– Знати б термін…

– Півтора-два місяці, – сказав Вадим.

– Шість – вісім тижнів, – задумливо промовила Ірина Олексіївна. - Але народжувати їй не можна.

– Чому? - запитав я. Я єдиний із присутніх не маю медичної освіти, і гадки не маю, про що йдеться. Ну, крім загальних знань, що дітей народжують жінки через дев'ять місяців після того, як займуться сексом з чоловіком. Примітивно, але мої знання настільки обмежені.

– М'язова гіпотонія, – відповіла Ірина Олексіївна. - Вона не виносить дитину. А якщо й виносити, не зможе народити. Банально сил не вистачить.

– Що? - тільки термінів мені тут не вистачало.

– Знижений тонус м'язів, – пояснила Марина. — Вона навіть не може сама сісти, не кажучи вже про те, щоб народити.

- А кесарів? - запитав я. Винуватці НП мовчали та слухали нашу розмову. Розмова дилетанта та експерта. Але ось у цій суперечці мені захотілося, щоб ця дитина народилася. Не знаю чому. Просто з'явилося бажання, щоб малюк народився.

– Кесарів у її стані? - задумливо запитала Ірина Олексіївна. - Ні, Сергію, ні. Це ризик.

– А аборт? - запитав я.

- І аборт, - вимовила вона і втомленим поглядом подивилася на мене.

- Так що будемо робити? – обережно спитав Вадим.

- Для початку мовчати, - сказала Ірина Олексіївна. – Я проконсультуюсь зі знайомим гінекологом-акушером. Навіть той самий аборт, самі розумієте, справа не проста і в нас його не зробиш. А якщо в міськздоров'ї дізнаються про НП, то на нас чекає, як каже мій онук, страх і жах у Лас-Вегасі.

– Страх та ненависть у Лас-Вегасі, – поправив її Вадим. - Гарний фільм, цікавий.

- Гарна книга, - тихо поправила його Марина.

– Хороші ви, тільки по молодості думаєте не головою, а іншими органами, – Ірина Олексіївна вперше за сьогодні посміхнулася.