|
Сьогодні краще ніж вчора. Завтра буде краще ніж сьогодні. Дивлячись на роздерте тіло голуба на узбіччі, ці слова звучать дивно. Чи смішно, чи жалюгідно, чи як тупий статус із «контакту». Сьогодні вівторок і я шльопаю на роботу. Коли мене питають, ким я працюю, я відповідаю, що працюю садівником. Частково це так і є, тому що ті, з ким я працюю здебільшого овочі. |
|
Після сніданку у нас розпочався звичайний день. Хтось сидів, грав із конструктором та мозаїкою. Хтось читав книжки. До когось прийшов масажист. Палич з’явився на роботі ближче до десяти та з пляшкою пива в руках. – Привіт, молодь! – радісно вигукнув він. - Сволота ти, Палич, - позіхаючи, промовив я. – Чого? – здивувався Палич. – З пивом на роботу. Не можна ж, – відповів я. |
|
- Послухай, Марино, я тебе запитати все хотів: як ти думаєш, ми збоченці? - запитав я, натягуючи труси. – Ну… – простягла Марина, дивлячись на мене через дзеркало. - Не думаю. Ми ж займаємось сексом один з одним, а не з ними. Їм ми просто допомагаємо. – В принципі, так, але все ж таки… - Тебе щось бентежить? - здивувалася вона. – Розумієш, – зам'явся я. |
|
– …і в цей момент вона увійшла у ванну. А я дурень, візьми ще й повернись, – розповідав я. - А вона: «Ти що, писаєш у раковину?!». Причому так здивувалася. Я поясню: «Ну так, що тут такого?». А вона почала: «У тебе суміщений санвузол! Тобі що, важко кришку унітазу підняти! Ну, як їй пояснити, що раковина і більше, і вище, і поки що писаєш, у дзеркало можна на себе подивитися, відірватися від процесу. З Мариною ми жили вже понад тиждень. Хоча вона сказала, що після цієї зміни піде до себе, щоб батьки не ставили зайвих питань. - Мда, - простяг Палич. - Взяла вона тебе в оборот! Все, хлопче, попався ти. Повір моєму досвіду. Отак вона тебе в РАГС і заведе. |
|
– Поїхали до мене, – сказала Марина, коли ми вийшли з притулку. Вадим із Костею хотіли нас зупинити, щось пояснити, але Марина відрізала: «Відваліть, ми втомилися», і вони відстали. Поки ми їхали, вона мовчала. Я сам не знав, що казати. Ситуація, м'яко кажучи, плачевна. Так, діти це добре, діти це квіти життя, але не в положенні наших підопічних. А крайніх знайдуть швидко, спустять усіх собак на Ірину Олексіївну та й все. Нас паровозом звільнять. І гласність. ЗМІ роздмухують цю історію. |
|
- Пробач, Іро, але я повинен був так зробити, - вибачливим тоном говорив сивий чоловік в окулярах. – Я довіряла тобі як другу, – тихо промовила Ірина Олексіївна. - Сама розумієш, у тебе тут бардак, - продовжив він. Я стояв за два метри та ладен був розбити йому морду. - Умови утримання огидні! – обурювалася очкаста сучка, яку Михайло Степанович назвав Оксаною Леонідівною. Самої років тридцять – тридцять п'ять, але вона виглядає жахливо. Волосся фарбоване в білий, хоча натуральний колір чорний. Видно по корінню. Макіяж більше нагадує роботу маляра - тинькаря. Обличчя напудрене настільки, що на місцях складок від міміки пудра обсипалася. Червона помада сильно виділяє губи. Тіні, бузкового кольору, були не просто прикрасою повік, а являли собою справжнє бойове розфарбування на всю верхню частину обличчя. |
|
– То з чого таке рішення? – сидячи на дивані та спостерігаючи, як Марина розпаковує речі, спитав я. - Мати з батьком почали знову полоскати мізки, - пояснила Марина. – Не так живу, не там працюю, не з тим сплю. - А вони знають, з ким ти спиш? - запитав я. - О так! - з усмішкою промовила Марина. – Бабусі, що сиділи біля під'їзду та бачили нас, у фарбах все мамі розповіли. А вона татові. Загалом зіпсований телефон, тільки все по-серйозному. Бабусі, бабусі. Бабусі, старенькі. Коли ми підходили до Марининого будинку, біля під'їзду справді сидів «клуб кому за сімдесят». І не холодно їм було дупи на лавочці морозити. Якщо не помиляюся, початок грудня був. – Скандал був? - запитав я. |
|
– Знаєш, у кожного свої таргани в голові, – сказав Палич. З того дня минуло вже два тижні. Новий рік із Мариною ми зустріли скромно. Вадим із Костею звали з собою, але ми вирішили залишитися вдвох. Це єдиний новий рік у моєму дорослому житті, коли я не бухав всю ніч безперервно. Знайшлися та інші заняття. – Але ж не настільки! – відповів я. Я якраз переказав йому те, що розповіла мені Марина. Петро Ілліч аж ніяк не свята людина! Він справді заступник директора одного з великих підприємств нашого міста, але отримав цю посаду не за свої таланти, а, можна сказати, за блатом. Його батько, дідусь Марини, свого часу був великим начальником на тому підприємстві. Потім пішов на підвищення за політичною лінією. Коли синок виріс і вивчився, він вирішив прилаштувати його на завод, якимось начальником. Але хлопець не захотів цього та сказав, що сам бажає пробиватися у цьому світі. Загалом він прийшов на завод простим слюсарем і через місяць став начальником дільниці. Ще за два місяці – майстром цеху. Ще за пару – головним інженером заводу. Заступником директора він став приблизно через рік після цього і все життя ним пропрацював. І дурню зрозуміло, що без легкої руки його батька тут не обійшлося. Але всім, абсолютно всім, Петро Ілліч твердив, що всього досяг сам. Що він своєю тяжкою працею піднявся з низів до крісла високого начальника. Спочатку Марина цим пишалася, але подорослішавши, зрозуміла, що це звичайна балаканина. Ніну Петрівну Петро Ілліч зустрів вже став успішною людиною. Тому слова Марини про все готове так зачепили її батьків. Вони розуміють, що до чого. |