Літери на білому тлі

- Пробач, Іро, але я повинен був так зробити, - вибачливим тоном говорив сивий чоловік в окулярах.

– Я довіряла тобі як другу, – тихо промовила Ірина Олексіївна.

- Сама розумієш, у тебе тут бардак, - продовжив він. Я стояв за два метри та ладен був розбити йому морду.

- Умови утримання огидні! – обурювалася очкаста сучка, яку Михайло Степанович назвав Оксаною Леонідівною. Самої років тридцять – тридцять п'ять, але вона виглядає жахливо. Волосся фарбоване в білий, хоча натуральний колір чорний. Видно по корінню. Макіяж більше нагадує роботу маляра - тинькаря. Обличчя напудрене настільки, що на місцях складок від міміки пудра обсипалася. Червона помада сильно виділяє губи. Тіні, бузкового кольору, були не просто прикрасою повік, а являли собою справжнє бойове розфарбування на всю верхню частину обличчя.

- Тут коли востаннє робився ремонт?! - не вгамувалась сучка.

- Ви спочатку гроші на цей ремонт виділіть, а потім рота відкривайте, - відповів я.

- Сергій! – обсмикнула мене Ірина Олексіївна. Так, так, так, розумію, що краще мовчати, але ця сучка із соціального захисту мене вже дістала. Сьогодні вона й знайомий Ірини Олексіївни з самого ранку приперлися і закотили скандал. Точніше скандал закотила ця сучка. Річ у тому, що Ірина Олексіївна звернулася до знайомого акушера за консультацією. Вона сподівалася, що він надійна людина, але виявилося навпаки. Цей придурок здав нас у міськздоров'я. Ті вже промили мізки Ірині Олексіївні телефоном. Та так промили, що на минулій зміні Марині довелося відкачувати нашого головного лікаря валеріанкою та валокордином. Ех, доведуть жінку до могили. Їй богу! Тьху, тьху, тьху, аби не накликати.

А сьогодні він приперся з представником соціального захисту. Міськздрав вирішив сам не морочитися і зіпхнув це на соцзахист.

- Ви обережніше з висловлюваннями, юначе, - уїдливо вимовила сучка, дивлячись на мене.

- Та юний за деяких, - відповів я.

- Сергій! - Ірина Олексіївна знову обсмикнула мене.

- Де залетіла? - запитала сучка в Ірини Олексіївни.

- Вагітна, - поправив я і пішов до кімнати Каті. - За мною!

- Я б попросила ... - почала обурюватися сучка.

- Та завалися ти вже! - через плече процідив я. Реально дістала!

У кімнаті вже була Марина, вона розмовляла з Катею, ніжно погладжуючи її по руці. Антон сидів поряд і тримав Катю за руку. Тепер вони взагалі були нерозлучні. Антон залишав Катю лише за потребою: фізіологічна потреба, сон. А так увесь час із нею. Знаєте, це так мило!

Невідомо чому, але тут був й Палич.

– Ось наша Катя! - усміхаючись, сказав я.

Сучка довго і з неприхованою огидою дивилася на Катю та Антона. Потім видала:

– Добре, забираємо. Підготуйте до транспортування. Михайле Степановичу, – звернулася вона до свого супутника, друга Ірини Олексіївни, – допоможіть санітарам із хворою.

- Сама ти хвора! - закричала Марина.

- Що ви собі дозволяєте?! – обурилася сучка.

- Що треба! - кричала Марина. Ірина Олексіївна схопилася за серце. Михайло Степанович хусткою витирав піт з чола. Нервує, засранець, нервує.

– Ірино Олексіївно, з вами все гаразд? - запитав я у головлікаря, а сам стояв між сучкою і ліжком Каті. Антон так само розгорнув свій візок, але Катя тримала його міцно, не даючи втрутитися у конфлікт.

– Нормально, Сергію, нормально, – тихо відповіла Ірина Олексіївна. Її знайомий скоса дивився на нас, але стояв струнко.

– Якщо ви перешкоджатимете, я викличу поліцію! - закричала сучка.

– Поліцію? – перепитала Марина. – Зараз тобі буде поліція!

Вона кулею вибігла з кімнати та побігла кудись коридором. Сучка спочатку злякалася, смикнулася, коли Марина повз неї пробігла, але потім тільки плечем повела.

– Божевільна! - сказала вона і зробила крок у бік ліжка. Палич, що до цього сидів на стільці, різко встав і перегородив їй шлях із розвідним ключем у руках.

- Не так швидко, мадам! - промовив він, крутячи в неї перед носом ключем.

– Що? - злякано запитала сучка, задкуючи. – Ви що, вдарите жінку?

– Мадам, – з усмішкою промовив Палич, – у мене є два принципи: я не б'ю жінок і не брудню руки про лайно. А ось жінка ви чи лайно, вирішувати вам!

Сучка прийняла слова Палича з гідністю. Тільки жовнами на обличчі пограла.

- Добре, - процідила вона. - Я ще повернуся.

Вона різко розвернулась і пішла геть.

– Пронесло, – опускаючись на стілець, промовила Ірина Олексіївна.

- Як ви? - я кинувся до неї. Вигляд у нашого головного лікаря був кепський: бліда, за серце тримається.

- Нормально, - відмахнулась вона. - Тиск стрибнув, от і все. Зараз пігулку ковтну, відпустить.

– Зараз я зроблю тобі поліцію! - з цими словами Марина влетіла в кімнату з вилами у руках. Навіщо в притулку для інвалідів вила я й сам не знав, але вони були. І щороку на інвентаризації, була б вона проклята, їх наявність перевіряли.

– Не зрозуміла, а де ця… коза? – здивовано спитала Марина.

- Пішла, але обіцяла повернутися, - відповів я, допомагаючи Ірині Олексіївні підвестися.

- Тьху ти! – сердито кинула Марина, ставлячи вила в кут кімнати. – Нумо допоможу, - вона підхопила Ірину Олексіївну з іншого боку.

– Та відпустіть мене! – обурилася вона, вириваючись із наших рук.

– Іра… – почав Михайло Степанович.

– Мишко, не треба, – похитала головою Ірина Олексіївна. - Ти вже все зробив, слова зайві.

* * *

Після того, що сталося, Ірина Олексіївна відпустила нас із Мариною зі зміни, викликавши на чергування Вадима та Костю. Ті не сперечалися. Все-таки, їх косяк. Марина швидко зібралася, цмокнула мене в щоку і втекла, навіть нічого не сказавши. Начебто в неї виникли термінові справи. Я навіть засмутився. Щиро кажучи, я сподівався, що ми поїдемо до мене чи до неї, але не склалося. У нас із нею були дивні стосунки. Вони й раніше були не нормальними, все-таки займатися сексом у туалеті, це якось не правильно. А зараз... Зустрічаємося, спимо, але іноді вона просто зникає. Бере і тікає отак. Не знаю, може, у жінок так заведено, хто знає. До Марини у мене майже не було серйозних стосунків.

- Серйозні стосунки, хлопче, це коли одружитися надумав, а решта блядки, - пояснив Палич. – Ось у мене теж блядки були, а потім серйозні стосунки через велику любов до продукції заводу ЗАЗ.

Ми сиділи в нього в комірчині та чекали на закінчення робочого дня. Після сьогоднішньої події треба було зняти стрес. Оскільки зняття стресу з Мариною зірвалося, то залишався лише один варіант: напитися з Паличем. Грошей, звичайно, кіт наплакав, але Палич сказав, що має один безпрограшний варіант. Тільки мені треба робити все, як він скаже і не ставити зайвих запитань.

Тому після роботи ми, захопивши косу та вила, якими вдень розмахувала Марина, пішли до Палича додому. Жив він неподалік притулку.

- Розташуйся! – господарським жестом, Палич запросив мене до своєї квартири. По суті вона нічим не відрізнялася від моєї до того, як туди прийшла Марина. Такий самий бардак, навіть запах. Тільки тепер він був мені неприємний. Ні, не те що б я раніше отримував задоволення від запаху пропотілої білизни та брудних шкарпеток, просто я не помічав його. Для мене він став звичним, навіть рідним. Запах мого будинку.

– Так, – поки я розглядав одну єдину кімнату, Палич копався у своїй шафі. - Це мені, - сказав він, дістаючи старий потертий плащ. Він не розсипався лише тому, що плащівка міцний та надійний матеріал. А так йому було років й років. Те, що він старший за мене, це точно.

– А це тобі! - він простягнув мені інший плащ. Вигляд у нього був кращим, ніж у першого. Тільки ґудзики були пришиті на жіночий бік.

- Це ж жіночий плащ, - мовив я.

- Так, від дружини залишився. Не все манаття вона забрати встигла, – пояснив Палич. - Та ти бери, там все одно, на який бік у тебе ґудзики.

З сумнівом, я взяв плащ у руки.

– Давай, натягуй, – підбадьорив мене Палич.

- Прямо на куртку? - запитав я.

– Ну, – простяг Палич. - Тут десь з пів години йти, якщо не замерзнеш, можеш так, на светр. Ми там все одно їх знімати не будемо. Так що одягай.

Як сказав Іван Васильович Бунша: «Меня терзают смутные сомнения». Схоже на дешевий маскарад, але я одягнув плащ і ми вирушили. Оскільки вже була друга половина грудня, і сонце заходило рано, йшли ми, фактично, у повній темряві. Приватний сектор, куди ми забрели, висвітлювався слабо. Якщо бути точним, на вулиці, якою ми йшли, горіли лише два ліхтарі з десяти.

Йшли ми більше пів години, близько сорока хвилин. Підійшли до старого одноповерхового будинку. Палич сміливо зайшов у хвіртку, я ж покосився на будку.

– Собаки тут немає, – відповів Палич через плече. - Померла. Сам ховав.

– Ага, – кивнув я.

Палич підійшов до дверей і обережно постукав. Перші кілька хвилин ніхто не відповідав. Хоча у вікнах були відблиски світла, але щільні штори не дозволяли щось розгледіти. Потім біля дверей почулися тихі кроки, і двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояла згорблена старенька в старому затертому халаті, одягненому поверх старого светра. Мабуть, светр був один у її гардеробі, і вона його берегла, надягаючи зверху такий самий старий халат. Жмурившись через окуляри, вона подивилася на нас.

– Здрастуйте, Іраїдо Львівно, – лагідним голосом промовив Палич, тримаючи перед собою косу.

– Ви? – схвильовано запитала старенька.

– Так, – з усмішкою відповів Палич. - Не переживайте, - запевнив він її, - не по ділу. Просто були недалеко, вирішили заскочити. Ось, – вказав він на мене, – дали стажиста. Учня, так би мовити.

– А… – оглядаючи мене, простягла старенька. - Ну, проходьте, не на порозі ж вас тримати.

Ми пройшли до будинку. Він був старим і занедбаним. Мабуть, у бабусі не було сил навіть толком його прибрати, не кажучи вже про ремонт. У кутках біля стелі виднілося павутиння.

Поки я оглядав невелику кімнату, бабуся почала метушитися, і накривати на стіл. З холодильника (до речі, нової моделі) почала діставати не багату їжу.

– А де можна руки… – почав я, але Палич мене перебив.

- Сідай, - каже, - не на роботі, руки мити.

Бабуся злякалася, коли я за руки заїкнувся.

- Вибачте, - промимрив я, дивлячись на стареньку. Не розуміючи, у чому справа, я сів за стіл. Накритий він був непогано. Стояла пляшка горілки «Хортиця». Не погане поєднання ціни та якості. Нарізаний був оселедець. Щоправда, вигляд був не першої свіжості, мабуть, бабуся сама його їла вже кілька днів. Пенсія, мабуть, невелика, не розгуляєшся. Так само старенька дістала консервацію. Дві півлітрові баночки. Одна з огірками, інша з помідорами. Ось, власне, весь стіл.

Палич умілим рухом зірвав акцизну марку, пломбу на дозаторі та, підкрутивши кришку, почав розливати. На дві склянки. Мені та собі. Бабуся не пила, та й посуд собі не ставила.

- А ви не до сусідів часом? - запитала старенька, нахилившись до Палича. Він якраз махнув склянкою і потягнувся за закускою.

– Ні, – жуючи шматочок оселедця, відповів Палич. - Просто по дорозі випало, а так, - він махнув рукою кудись у далечінь, - квартали три, чотири.

- Ясно, - відповіла бабуся. - Тяжка у вас робота.

– Так, – кивнув Палич. – Ось, – показав він на мене, – напарника дали. Стажиста, точніше.

Бабуся мовчки кивала і сумно дивилася на нас. Дивна ситуація, але я, як і домовилися, не ставив зайвих запитань.

- Молодий, не досвідчений, - говорив він, а я мовчки жував помідори. Смачні, що не кажи.

- Що йому, лише другу сотню років розміняв.

На цих словах я мало не подавився. Точніше, навіть похлинувся розсолом із помідора.

– Палич, – закашлявшись, я хотів запитати, що він несе, але Палич знову мене перебив, не давши закінчити фразу.

– Спокійно, Сигізмунд, – цілком серйозно промовив він, – Іраїда Львівна в курсі наших справ.

– А Палич, це ваше по батькові? – здивовано спитала старенька.

– Так, – гордо кивнув Палич. - Я свого походження не соромлюся, як деякі.

- Так, ви маєте рацію, Іскандер Палич, - сказала бабуся, - походження соромитися не можна.

Почувши ім'я, я пирснув сміхом. Але оскільки я закрився склянкою з горілкою, старенька і Палич подумали, що я знову похлинувся.

- Та ви не поспішайте, у вас багато часу, - сказала мені старенька. - Це у мене його обмаль.

Після цієї фрази вона якось знітилася, і тихо сказавши: «Я зараз, на хвилинку», пішла в іншу кімнату.

- Палич, що за лайно? – пошепки я запитав у Палича.

- Серьога, все під контролем, - сп’яніло відповів товариш по чарці. - Запитання - потім, не зараз.

Не зараз, так не зараз. Поки господині не було, я вирішив розім'яти ноги та став ходити по кімнаті. Палич вже пив нахабно, не наливаючи мені.

Кімната була невеликою, але заставлена меблями. Стара тахта, стіл, пара стільців. На стіні висів вицвілий килим із зображенням ведмежат, що грають у лісі біля поваленого дерева.

– …хай світиться ім'я твоє, хай прибуде царство твоє… – долинув до мене голос бабусі. Вона була у сусідній кімнаті. Двері туди були відчинені. У кімнаті було темно, але я зміг розгледіти стареньку постать, що стояла навколішки. Та вона ж молиться! Чого б це? Невже наш візит її так налякав? Від Палича зараз нічого не доб'єшся, він вже в зюзю.

Щоб не заважати, я відійшов трохи набік і продовжив розглядати килим. Закінчивши молитву, вона вийшла із кімнати з другою пляшкою горілки.

– Ось, – простягла вона, – до столу.

- Так, дякую, - хрипко відповів я і повернувся до столу.

* * *

Напідпитку я добрався до свого будинку. Добре, що маршрутки ще ходили, бо довелося б ночувати в притулку. А от удома на мене чекав сюрприз. Точніше, у під'їзді на сходах. Притулившись до стіни, там задрімала Марина обійнявшись із дорожньою сумкою.

- Куди зібралася, красуне? - поставивши вила до стіни, сказав я. Марина різко розплющила очі та, позіхнувши, запитала:

- Ти де був? - вона зиркнула на вила.

- Так, - відмахнувся я. – З Паличем де-не-де ходили.

- Ага, - кивнула Марина, - чую, тхне від тебе.

– Ну, випили трішки, чого тут такого? – усміхнувся я. - Куди ти зібралася?

- До тебе, - серйозно відповіла вона.

- Тобто? – перепитав я.

- Ну, до тебе, - сказала вона, піднімаючись зі сходів.

П'яним мозком я намагався збагнути, про що вона говорить. Сумка, під'їзд, пізня година, сонна дівчина.

- Марино, ти це... - почав майоріти я. Якщо чесно, я був радий такому повороту подій. Мені добре із нею, їй добре зі мною. Чому б нам не жити разом? Дивно це для хлопця у двадцять із невеликим. Гаразд, з великим. Великим, не тому сенсі, а сенсі років. Загалом, я був радий.

- Ой, гаразд, - махнула рукою вона. - Я тут речей прихопила на перший час, - вона вказала на сумку, - не все, звичайно, але цього поки що достатньо.

Я взяв сумку і пішов відчиняти.

- Вила захопи, - сказав я Марині. - Буйний не вискакував? – кивнув я у бік квартири неадекватного сусіда.

– Ні, – позіхаючи, відповів Марина.

І тут, як кажуть, згадай. Двері сусіда відчинилися і звідти висунулась його стареча невдоволена морда.

- Якого дідька тут?! - почав, було, він, але Марина перехопила вила двома руками, розвернулась до нього і, наставивши їх на нього, запитала:

– Проблеми?! – дивно, якщо не страшно, навіть, було чути інтонації гопника з підворіття з вуст Марини. Звичайно, всі ми не святі, але все ж таки.

– Та я… це… – сторопів старий. А Марина, зробивши півоберт, держаком вил зачинили його двері. Прямо у сусіда перед носом.

- Очманіти, - відчиняючи свої двері, захоплено вимовив я.

– Щоб ти без мене робив, – з усмішкою промовила Марина, заходячи до квартири.