Літери на білому тлі

– Поїхали до мене, – сказала Марина, коли ми вийшли з притулку. Вадим із Костею хотіли нас зупинити, щось пояснити, але Марина відрізала: «Відваліть, ми втомилися», і вони відстали.

Поки ми їхали, вона мовчала. Я сам не знав, що казати. Ситуація, м'яко кажучи, плачевна. Так, діти це добре, діти це квіти життя, але не в положенні наших підопічних. А крайніх знайдуть швидко, спустять усіх собак на Ірину Олексіївну та й все. Нас паровозом звільнять. І гласність. ЗМІ роздмухують цю історію.

За розповідями Марини, я думав, вони живуть у старій частині в одній зі сталінок, але вона, виявляється, живе в тому ж спальному районі, що і я. Тільки я за залізничним мостом, а вона, не доїжджаючи до нього, неподалік дитячої поліклініки.

– А чому ти до притулку пішла працювати, а не до поліклініки чи пологового будинку? - запитав я, коли ми заходили у під'їзд. Пологовий будинок був за два кроки від дитячої поліклініки. Там же не далеко була і станція швидкої допомоги. А трохи далі від дороги, біля балки, був морг. Ми його з пацанами ще в дитинстві знайшли, коли балкою гуляли та вийшли на нього. Нічого такого у ньому не було. Просто табличка з написом «Морг». Ми, звичайно, були малі й злякалися. Ну, дурні були та вирішили, що звідти примари та зомбі повалять.

Марина не відповіла, просто мовчки почала відчиняти важкі металеві двері. За ними опинилися ще одні двері з купою замків.

- Проходь, - тихо сказала вона. Коли я увійшов, вона зачинила двері та не змогла стримуватись.

- Придурки! Ідіоти! Підароси довбані! У самих дітей немає, от і витворяють! - випалила вона, кинувши сумку на тумбочку, і взута пройшла на кухню. Я був шокований і просто пройшов за нею. Марина зняла куртку і кинула її на кухонний диван.

- Ну так, вчинили вони безглуздо, але педиками їх за що обзивати? – почав я. – Просто, ідіоти. Або як я сказав...

- Та педики вони справжнісінькі, - перебила мене Марина. – Блакитні, геї, як хочеш, називай. Живуть вони разом, скільки їх знаю, - подивившись на мене, вона здивовано спитала. - Ти чого?

Не знаю, що було написано у мене на обличчі, але всередині я очманів так, що це не передати цензурною мовою. А потік матів виплескувати не хотілося.

- Ти не знав? - запитала вона.

– Ні, – похитав головою я.

- Дивно, - сказала Марина, включаючи електрочайник. Вода в ньому була і свіжу вона не наливала. – Вони цього не приховують. По Костику й так видно, що він пасив.

Машинально я згадав Костю. Було в його манері спілкуватися щось жіночне. Хоча зовні ні він, ні Вадик ніяк на геїв не скидалися. До того ж…

- Маячня! – відмахнувся я. - Я влітку з ними на рибалку їздив!

- Ти рибалка? – здивувалася Марина.

– Ні, – відповів я. - Рибу ловив Вадим, а ми з Костею багаття розводили там, салати різали, таке.

– Тепер це так називається? – посміхнулася Марина.

- Так нормальні вони! - насмішка дівчини мене розлютила. - Нормальні! Ми навіть в одному наметі спали! Я та вони!

- А я з ними в гей-клуб ходила, - спокійно відповіла вона і поки я очманів знову, додала, - куртку знімай і мий руки, зараз чай зроблю.

– А що ти там робила? - запитав я.

- Відбивалася від приставань лесбіянок, - заварюючи чай, мовила Марина. - Трясця, перевзутися забула! - вона вийшла в коридор, щоб зняти чоботи. Я пішов за нею, щоб самому роззутись і зняти курточку.

– Ще до твоєї появи у притулку, – почала розповідь Марина. - Я тоді з батьками вкотре посварилася і поїхала до центру погуляти. «Там точно знайомих не зустріну» - думала я. Але зустріла Вадима із Костею. Привіталися, розмовляли. Вони спитали, куди я йду, сказала, що сама не знаю. Вони запропонували сходити в одне цікаве місце. Я й погодилася.

- Просто так? – здивувався я.

- Ой, татуся мені тут не вмикай тільки! – скривилася Марина. – Я доросла дівчинка. До того ж тоді була на нервах і готова піти куди завгодно і з ким завгодно. Не кажучи вже про двох підарасів.

- Почекай, ти тоді знала, що вони геї? - запитав я, коли ми поверталися на кухню.

- Трясця, та я ж сказала, що вони не приховували! – обурилася Марина. – Так, знала. Загалом пішли ми. Заходимо в один із дворів і підходимо до броньованих дверей. Вадим у дзвінок зателефонував, нам мурмило відкрив. Костя з ним сю-сю, му-сю, чмоки, чмоки. Мурмилe пофіг, обличчя як камінь. Вадим пояснив, що я з ними, мене й пропустили.

Я сидів і дивувався. Дівчина, з якою я спав, із захопленням розповідала про те, як відвідала гей-клуб. Затягни вони мене туди, я б з мосту скинувся. А ця... одне слово, жінка.

- Виявилося це закритий гей-клуб. – продовжувала Марина. – «Амадеус» називається. Того дня там був вечір трансиків.

– Кого? – перепитав я.

- Транссексуалів, - пояснила вона. – Це мужики, які бабами вбираються. Прикольно так! Вони там танцюють, відтягуються на повну. І не скажеш, що це мужики. Ні, є, звичайно, по яких видно. Ну, мужики такі в сукнях і макіяжі нашвидкуруч. А є такі, що реально красиві. Красивіше за деяких жінок.

- Що, заздриш переодягненим мужикам? – з посмішкою запитав я.

– Угу, – відпиваючи чай, кивнула Марина. Я здивувався.

- Що правда? – перепитав я.

- Уяви, - відповіла вона. – Були й такі. Одяг не з дешевих, брендовий. Макіяж та завивка майстерні. Саме завивка! Не перука, а власне довге волосся. Фігурка точена. Зрозуміло, що цяцьки муляж, підкладки в бюстгальтері, але дупи накачені капець! Єдине, що видає, голос. Хоч як не знижуй, а бас та баритон проскакують.

Потім я вже згадав, що у чоловіків і такі низькі голоси. Високі це у жінок. Тож трансам треба не знижувати, а підвищувати голос. Хоча підвищувати голос – це кричати. А тут із тембром пов'язано. Загалом, не має значення. На той момент мене цікавило інше питання, яке і я поставив Марині:

– А лесбіянки що? Приставали? - з усмішкою запитав я. У голові вимальовувалась пікантна картина. Марина і ще одна дамочка в спідній білизні, перекидаються в ліжку. Так хочеться приєднатися.

– Було діло, – відповіла Марина. - А ти чого так завівся? – глянувши на мене, спитала Марина.

- Нічого я не завівся, - відмахнувся я.

– Ага, я бачу, – кивнула Марина. – Весь червоний та посмішка до вух. Що ти там собі нафантазував? Мене з лесбою в спідній білизні на ліжку?

- Ти що, читаєш думки? – здивувався я.

– Ні, – усміхнулася Марина, – просто у вас, мужиків, думки всі в одному річище. Ви зневажаєте геїв, але коли мова заходить про лесбіянок, у вас у штанах починається рух.

Я мовчки кивнув головою. Так, була справа дрочив на лесбіянок. У порнофільмах вони завжди такі класні. Мені, як чоловікові, навіть приємніше дивитися порно про лесбіянок. Не дуже приємно дивитися, як на екрані один чоловік довбає бабу, а ти ніби спостерігаєш з-під шторки. З лесбіянками простіше. Можна просто дрочити на них, а можна й уявити себе разом із ними.

- Попив чай? - запитала Марина.

– А… ага, – жуючи печиво, кивнув я.

- Тоді пішли, - сказала вона, встаючи з-за столу.

– Куди? – здивовано спитав я.

– Покажу тобі свою кімнату та ліжко, – усміхнулася Марина. – Вся ця історія з геями та вагітністю трохи вимотала мене, треба розслабитися.

– А, зрозуміло, – у відповідь усміхнувся я.

* * *

Квартира була чотирикімнатна. Така з довгим коридором та кімнатами на всі боки. А навпроти входу, у протилежній частині коридору, туалет та ванна. Чи то київський, чи чеський проєкт. Швидше, київський. Не пам'ятаю, вічно їх плутаю. Кімната Марини була великою спальнею, як вона сказала. Маленька була переобладнана під батьківський кабінет, а в кімнаті навпроти вітальні була спальня батьків. Хороми, що не кажи, мій барліг і в підметки не годиться. Про чистоту мовчу, я в рідному домі такої чистоти не бачив, не кажучи вже про халупу, де живу. Хоча моя мати справжній фанат чистоти. Щотижня тотальне прибирання, у свята генеральне з вибиванням килимів. І то на тижні, у будні дні, пил осідав невеликим шаром на меблях. Це дратувало мою маму, і вона з криками змушувала мене чи батька витирати її. А тут була стерильна чистота. Ні порошинки, нічого. Все вичищено, все на своїх місцях. Навіть у батьків вдома був невеликий елемент хаосу у вигляді покинутих батьком десь на видному місці шкарпеток. Нині у кімнаті Марини теж були елементи хаосу. Наш одяг, зім'ята постіль на розкладному дивані.

– Як гадаєш, їй дозволять народити? - запитала Марина.

– Не знаю, – відповів я. Я справді не знав, що їй відповісти. До питання дітонародження я ставився просто: залетіла – народжуй. Але у нашому випадку ситуація не проста.

- Я теж, - відповіла вона, водячи пальцем по спинці дивана. Вона лежала до мене спиною, але через те, що я сидів на дивані, ми могли розмовляти, бачачи один одного бічним зором.

- Я навіть не знаю, чи народить, - зітхнувши, мовила Марина.

– Чому? – наївно спитав я. Сама Ірина Олексіївна не впевнена у цьому.

Марина сіла, обхопивши руками ноги. Ковдра сповзла і вона, як і я, оголена сиділа на дивані.

- Розумієш, - почала вона, - є випадки, коли жінка народжувала із діагнозом ДЦП. Є випадки, коли жінка народжувала із синдромом Дауна. Але я ще жодного разу не чула, щоб жінка, яка має і ДЦП, і синдром Дауна, змогла народити. Для здорової жінки вагітність – випробування, а тут…

- Ой та годі! – махнув рукою я, підводячись з дивана. - Зробили з пологів культ! Стогнете, що народжувати важко! Боляче вам! Вам природа дала змогу дати життя!

- Ти чого? – злякано запитала Марина.

- А нічого! - відповів я, ходячи по кімнаті. Не знаю чому, але слова Марини завели мене. Справді, створили з материнства щось на кшталт релігії. А жінку звели до рангу великомучениці. В інтернеті тільки й читаєш, як це важко виносити дитину, які страждання це жінці приносить. А пологи це взагалі! Простіше в пекло змотатися, ніж дитину народити. Бісить!

- Так, є ідіотки, - усміхнулася Марина, після того, як я все це сказав їй.

- Але знаєш, - продовжила вона, загортаючись у ковдру, - якщо жінка хоче, вона народить. Так, це муки. Як тобі пояснити? - задумалася вона і різко випалила. – Та сядь ти! Ходиш тут, тремтиш... він у тебе маленьким вже став. Або труси одягни, або дуй до мене під ковдру, тут тепло!

Тільки після її слів до мене дійшло, що я ходжу голий по кімнаті та мовчки заліз до неї під ковдру.

– Вагітність – це низка змін в організмі жінки, – продовжила Марина. – Зміни відбуваються не без наслідків. Так, це природний процес, але для жінки це випробування. Особливо для сучасної, яка звикла до зручностей цивілізації та потрапляє до нашого пологового будинку. Ти бачив наш притулок, у пологових будинках не краще. Багато хто ще бояться болю. А Катя…

Марина замовкла. Тема не із приємних.

– Ну, ми допоможемо, – вирішив підбадьорити її я. - Нас скільки!

- З в'язниці не так легко допомогти, - сказала Марина.

- Тобто? – перепитав я.

— Наші підопічні обмежені своєю дієздатністю, — відповіла вона. Розумна фраза надто складна для мого мозку, і я просто видав:

– Чого?

- Вибач, - сказала вона, опускаючи голову мені на плече, - я забула, що ти у нас простий хлопець. Простіше нікуди.

- Давай без підколів! - з образою вимовив я. Бракувало, щоб Маринка ще з мене сміялася. Так, інститути не закінчували!

– Дивись, з юридичної точки зору, всі люди, коли їм стукне вісімнадцять років, стають дієздатними. Тобто, повною мірою відповідають за свої вчинки перед законом. Також вони отримують ряд прав. Наприклад, голосування під час виборів.

- Толку від тих виборів, - усміхнувся я.

- Ну, так, я теж на сортах лайна не знаюся, - відповіла Марина, і як ні в чому не бувало, продовжила. – Але, якщо з низки причин, у нашому випадку це тяжкі вроджені захворювання, людина не може давати раду своїм діям, її дієздатність обмежують. Або взагалі визнають недієздатним. Наші підопічні частково обмежені дієздатністю. Деякі з них, наприклад, намагаються розумітися на сортах лайна. Але толку в цьому, як ти сказав, немає.

- Почекай, - намагався я розібратися, - тобто ти хочеш сказати, що нас можуть посадити за те, що ми допомогли Каті та Антону? Але ж вони самі не можуть.

– Так, – кивнула Марина. – Але це має інший вигляд. Здорові дівки та мужики використовували інвалідів з метою задоволення своїх сексуальних збочених схильностей. А вагітність можна списати на махінації. За народження дитини належать виплати.

– Я знаю, але ж ці виплати підуть на допомогу дитині. Там, памперси всілякі.

– Підгузки, – поправила мене Марина.

- Та яка різниця, - відмахнувся я.

– Велика, – відповіла дівчина, – «Памперси» – це фірма-виробник. А підгузки це те, що ця фірма виробляє. Не треба плутати поняття.

«Розумна, так?» – хотілося сказати мені, але я промовчав.

- Ти маєш рацію, ці гроші не просто так примха держави допомогти молодій сім'ї, ці кошти реально потрібні для забезпечення дитини. Але сам розумієш, у нашій країні махінації крутити можуть лише чиновники.

– Але ж це не махінації! – обурився я.

– Це ти так вважаєш, – спокійно відповіла Марина. – А коли прийдуть розбиратись, що до чого, це стане махінаціями. «Комуніздити бабки з бюджету і вдавати із себе святих» – такий девіз наших чиновників. Нас завалять перевірками, можливо, притягнуть до кримінальної відповідальності.

- Згущуєш фарби, - відповів я.

– Анітрохи, – з усмішкою промовила Марина.

Ситуація, описана Мариною, була страшною. Я нічого поганого в дитині Каті та Антона не бачу. Але ж система. Навіть не знаю, чого саме система. Тут намішана моральність, турбота про ближнього, яка, по суті, лише шкодить цьому ближньому. У нас по сусідству мешкала сім'я. Батьки п'ють, діти жебракують. Одного дня, соціальні служби згадали про сім'ю, приїхали, забрали дітей. Батько сімейства, у п'яному чаді, кинувся на них. Поліція ледве відтягла. Діти на весь двір кричали, що не хочуть йти від батьків, просили повернути їх до матері. А мати плакала ридма. Сльози котилися пропитим обличчям. Дітей тоді забрали силоміць. Весь двір це бачив. За тиждень всі троє повернулися. Самі, втекли. Потім знову намагалися забрати їх, але марно.

Можливо і ми зможемо перемогти систему.